Казки народів світу
- Автор: Сидоренко Ирина
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-00620-7 (укр.)
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки народів світу». Краткое содержание книги:
Сборник включает избранные сказки народов мира. Большинство из них выходило в издательстве «Вэсэлка» в разные годы.
Редактори-упорядники Ірина Сидоренко, Володимир Романець
Передмова Ірини Сидоренко
Мати Ледачого Ахмеда чула, як невістка гамселила її сина, як той верещав, але не наважилася боронити сердегу. А невістка мовчки увійшла в хату, поклала рубанця й почала варити обід, вишивати та приспівувати, ніби й не гнівалася.
А Ледачий Ахмед так стомився, що заснув, мов мала дитина, хоч тіло його аж горіло. Коли ж прокинувся, йому почав дошкуляти голод. Ходить ледацюга довкола хати, а увійти боїться. Тоді й зрозумів, що доведеться самому дістати їжу. Уперше в житті вийшов він за ворота та й почимчикував за людьми. Прийшов туди, де велелюддя,— на базар, і просить їсти, а йому й кажуть: «Зроби оце та оте!» До самісінького вечора носив Ахмед на плечах вантажі та й заробив п’ять курушів. На куруш купив хліба й сиру, вдовольнив душу, а решту грошей поклав у кишеню й подався додому. Постукав у двері, мати й питає:
— Хто там?
— Це я, Ахмед!
— Любий мій сину! Заходь до хати!— зраділа мати.
Але той ніби й не чув материних слів.
— А ханум дома?—запитав він.
— Дома.
— Рубанця не викинула?
— Ні.
Ахмед віддав матері чотири куруші й сказав:
— Передай же їй оці чотири куруші, а я піду. Але скоро ще прийду.
Мати умовляла сина, гладила його руки, та дарма. Син не зважав на її благання, а повернувся й пішов. Мати зажурилася, але підійшла до невістки й каже:
— Оце гроші передав тобі Ахмед.
Невістка довго розглядала чотири куруші, потім поклала їх у розмальовану скриньку й притисла до грудей, примовляючи:
— Ну ж бо, Ледачий Ахмеде! Покажи себе, мій Ахмеде!
На другий день Ледачий Ахмед знову прийшов. Ще вдосвіта став він до роботи у коваля, потім допомагав лудильникові і навіть мив посуд у корчмі. Заробив одинадцять курушів. На куруш купив їжі, а десять приніс додому. Постукав у двері, вийшла мати, а Ледачий Ахмед і питає:
— Ханум дома?
— Дома.
— Рубанця не викинула?
— Ні.
— Тоді передай їй десять курушів, а я прийду завтра.
Та й пішов із двору. А мати стояла й дивувалася: невже ж то її син? Який він зграбненький став, як швидко ходить! А тоді пішла до невістки та й передала їй десять курушів.
А та поклала їх у скриньку й примовляє:
— Ой, Ледачий Ахмед! Ой, мій Ахмед!
Якби хтось побачив це, то сказав би: «Вона кохає Ледачого Ахмеда».
Так минув місяць. Щовечора приходив син до матері й питав, чи не викинула дружина рубанця, а тоді віддавав їй двадцять курушів та й ішов із двору.
Аж якогось дня Ледачий Ахмед прийшов додому ще завидна, віддав матері гроші й сказав, що завтра помандрує з караваном у чужі краї. Поцілував руку матері, попросив уклонитися дружині й пішов, навіть не озирнувшись.
Минали дні, а від Ахмеда не було жодної звістки. Та падишахова донька щовечора брала скриньку, притискала її до грудей і говорила:
— Ой, Ахмеде, я жду тебе не діждуся, мій Ледачий Ахмеде!
А її Ахмед тим часом мандрував у пустелі, хіба ж міг він послати їй вісточку? Та й не до того було — люди й верблюди знемагали від спраги. Бредуть вони пустелею, бредуть, аж дивляться: колодязь. Зраділи всі, обступили довкола, та одразу й посмутніли — надто вже глибокий він був. Принесли вірьовки, оперезали котрогось там юнака й опустили в колодязь.
Коли де той як зарепетує з колодязя:
— Горю! Горю! Рятуйте!
Витягли його, й він упав, ніби мертвий.
— Либонь, злякався,— кажуть люди та й опускають другого. Тільки й з тим діється те саме. Аж це Ахмедові закортіло спробувати. «Адже Ледачий — тепер тільки прізвисько моє!..»— подумав він та й проситься:
— Опустіть мене, а якщо й галасуватиму, не піднімайте, а ще швидше опускайте на дно!
Так і зробили. Тільки Ахмед і не кричав, і не благав. Став на дні колодязя й аж рота розкрив із подиву: перед ним шумів безмежний гранатовий сад. Пройшов Ахмед трохи, дивиться: посеред саду водограй, і сидить біля нього красуня. Вона так глибоко задумалася, що й не помітила Ахмеда, та й він її не гукнув — адже нагорі чекали води. Ахмед швидко набрав відро води й подав знак, аби тягли нагору. Потім набрав друге, і те потягли. Аж це дівчина підняла голову й здивовано зиркнула на Ахмеда. Він теж здивувався. Дівчина була дуже схожа на його дружину — адже другу таку красуню й шукати дарма!
— Хто ти, лицарю? Як тут опинився?— запитала дівчина.— Адже сюди ніхто не проникав ні на крилах птаха, ні під черевом гадюки. Як же ти дістався?
Ахмед розповів дівчині все, що з ним було, від початку до кінця. А тоді й питає:
— А ти ж хто? Як тут опинилася?
На очах у дівчини забриніли сльози.
— Не питай! Щоб розповісти, треба багато часу. Краще тікай звідсіля, а мене покинь.