Казки народів світу

На другий день Ледачий Ахмед знову прийшов. Ще вдосвіта став він до роботи у коваля, потім допомагав лудильникові і навіть мив посуд у корчмі. Заробив одинадцять курушів. На куруш купив їжі, а десять приніс додому. Постукав у двері, вийшла мати, а Ледачий Ахмед і питає:

— Ханум дома?

— Дома.

— Рубанця не викинула?

— Ні.

— Тоді передай їй десять курушів, а я прийду завтра.

Та й пішов із двору. А мати стояла й дивувалася: невже ж то її син? Який він зграбненький став, як швидко ходить! А тоді пішла до невістки та й передала їй десять курушів.

А та поклала їх у скриньку й примовляє:

— Ой, Ледачий Ахмед! Ой, мій Ахмед!

Якби хтось побачив це, то сказав би: «Вона кохає Ледачого Ахмеда».

Так минув місяць. Щовечора приходив син до матері й питав, чи не викинула дружина рубанця, а тоді віддавав їй двадцять курушів та й ішов із двору.

Аж якогось дня Ледачий Ахмед прийшов додому ще завидна, віддав матері гроші й сказав, що завтра помандрує з караваном у чужі краї. Поцілував руку матері, попросив уклонитися дружині й пішов, навіть не озирнувшись.

Минали дні, а від Ахмеда не було жодної звістки. Та падишахова донька щовечора брала скриньку, притискала її до грудей і говорила:

— Ой, Ахмеде, я жду тебе не діждуся, мій Ледачий Ахмеде!

А її Ахмед тим часом мандрував у пустелі, хіба ж міг він послати їй вісточку? Та й не до того було — люди й верблюди знемагали від спраги. Бредуть вони пустелею, бредуть, аж дивляться: колодязь. Зраділи всі, обступили довкола, та одразу й посмутніли — надто вже глибокий він був. Принесли вірьовки, оперезали котрогось там юнака й опустили в колодязь.

Коли де той як зарепетує з колодязя:

— Горю! Горю! Рятуйте!

Витягли його, й він упав, ніби мертвий.

— Либонь, злякався,— кажуть люди та й опускають другого. Тільки й з тим діється те саме. Аж це Ахмедові закортіло спробувати. «Адже Ледачий — тепер тільки прізвисько моє!..»— подумав він та й проситься:

— Опустіть мене, а якщо й галасуватиму, не піднімайте, а ще швидше опускайте на дно!

Так і зробили. Тільки Ахмед і не кричав, і не благав. Став на дні колодязя й аж рота розкрив із подиву: перед ним шумів безмежний гранатовий сад. Пройшов Ахмед трохи, дивиться: посеред саду водограй, і сидить біля нього красуня. Вона так глибоко задумалася, що й не помітила Ахмеда, та й він її не гукнув — адже нагорі чекали води. Ахмед швидко набрав відро води й подав знак, аби тягли нагору. Потім набрав друге, і те потягли. Аж це дівчина підняла голову й здивовано зиркнула на Ахмеда. Він теж здивувався. Дівчина була дуже схожа на його дружину — адже другу таку красуню й шукати дарма!

— Хто ти, лицарю? Як тут опинився?— запитала дівчина.— Адже сюди ніхто не проникав ні на крилах птаха, ні під черевом гадюки. Як же ти дістався?

Ахмед розповів дівчині все, що з ним було, від початку до кінця. А тоді й питає:

— А ти ж хто? Як тут опинилася?

На очах у дівчини забриніли сльози.

— Не питай! Щоб розповісти, треба багато часу. Краще тікай звідсіля, а мене покинь.