Казки народів світу
- Автор: Сидоренко Ирина
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-00620-7 (укр.)
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки народів світу». Краткое содержание книги:
Сборник включает избранные сказки народов мира. Большинство из них выходило в издательстве «Вэсэлка» в разные годы.
Редактори-упорядники Ірина Сидоренко, Володимир Романець
Передмова Ірини Сидоренко
— Не бійтеся, брати, залатаю я човна!
Заходився він човна латати, а брати йому допомагають: один дошку тримає, другий в голку нитку затягує.
Залатав наймолодший брат пробоїну, та так що й непомітно, де вона була. Добулися вони до рідного краю. Вийшли на берег, а люди їх уже ждуть, радісними вигуками вітають.
Віддали брати вану скарби, а він і каже:
— За те, що врятували ви скарби незліченні, виконаю я всі ваші бажання.
Уклонився тоді вану старший брат і мовить:
— Немає в мене іншого бажання, крім того, щоб ти віддав землю біднякам.
Уклонився далі другий брат і мовить:
— Немає в мене іншого бажання, крім того, щоб ти дав кожному біднякові нове вбрання.
Вийшов наперед третій брат і попросив звільнити людей, які за борги в тюрмах сидять, а четвертий попросив справедливих суддів призначити.
Нічого робити, довелося вану виконати бажання братів. Зраділи люди, дякують братам, а ті відповідають:
— Не нам дякуйте, а батькові нашому. Він нас розуму навчив, на добрі діла справив.
ГОНЧАР
Непальська народна казка
Жив колись у Непалі гончар — великий шанувальник бога Шіви. Тільки випадала йому яка вільна часинка, він молився Шіві, день у день ходив до сільського храму, не пропускав жодного свята на честь Шіви, постився, коли належало, і роздавав милостиню бідним. Був той гончар дуже чесний ремісник, і посуд виходив у нього пречудовий. Лише одне засмучувало його: хоч як він мудрував, а не міг зробити так, щоб його глечики, горнята й миски не билися. І от з’явився якось перед ним уві сні бог Шіва та й питає:
— Чи ти справді хочеш, аби твій глиняний посуд ніколи не бився?
— О так, всемогутній Шіво,— відказав гончар,— це моє найпалкіше бажання в житті. Якби воно здійснилося, я був би найщасливішим на світі!
— Подумай гарненько,— мовив на це Шіва,— якщо ти певен, що ніколи-ніколи не пошкодуєш про це бажання, то я його виконаю.
— Я ніколи-ніколи про це не пошкодую,— твердо відказав гончар.
— Хай так і буде,— мовив Шіва і зник.
Прокинувшись уранці, гончар насамперед вирішив пересвідчитися, чи правдивий його сон. Сів він швиденько за гончарний круг і зробив горнятко. А потім, ще й глина не просохла, ним пожбурив з усієї сили об камінний мур. Як же зрадів він, коли побачив, що горнятко цілісіньке!
Невдовзі слава про його глиняний посуд, який не б’ється, пішла по всьому селу, а далі й по окрузі.
З усіх усюд почали до нього сходитися люди, щоб накупити тих небитких глечиків, горняток, кухликів, мисок. Тепер глиняний посуд купували лише в нього.
Та з часом покупців у гончара ставало менше й менше: посуд не бився, і не треба було купувати новий. І от настав день, коли гончар пожалкував про своє бажання, яке вдовольнив бог Шіва. А тим часом Шіві самому стало цікаво, як йдуть справи у його шанувальника, і він знову з’явився до гончара уві сні:
— Як ся маєш, чоловіче,— спитав Шіва,— чи щасливий ти тепер, коли вмієш робити глиняний посуд, що не б’ється?
— Візьми назад свою милість, зроби так, як було перше, о всемогутній,— почав благати гончар зі сльозами на очах.— Я думав, що здобуду славу, як робитиму посуд, що не б’ється, а тепер мені доведеться вмирати з голоду, бо більше ніхто нічого в мене не купує.
— А я ж тебе попереджав,— усміхнувся Шіва.— Та вже добре, раз ти зрозумів свою помилку, я ще раз виконаю твоє бажання.
З того часу глиняний посуд знову став битися.
ЛЕДАЧИЙ АХМЕД
Турецька народна казка
Була собі одна вдова, та й мала вона сина Ахмеда та такого ледачого, що й серед ледацюг найледачіший.
Мати виконувала всі синові забаганки, берегла його від холодного й гарячого, отож Ледачий Ахмед тільки те й робив, що дрімав біля тандиру. Іноді йому кортіло вийти в сад, тоді він починав хилитатися. Мати підбігала й питала: «Що сталося, мій любий синочку?» Але Ахмедові ліньки було навіть відповісти — сидів і хилитався далі. Тоді мати починала гадати, чого ж це заманулося її дитині: «Може, хочеш їсти? Може, хочеш пити? Принести тобі квітку? Ти хочеш у сад?»
Отак бідна жінка перепитувала щоразу, аж поки син насилу промовляв «еге».
Якщо синові хотілось їсти, мати годувала його з ложечки, а коли він просився у сад, тоді вона хапала його в оберемок та й несла.
Так воно б і досі йшло, та завжди станеться щось таке, чого не ждеш.
У падишаха тієї країни, де жила вдова з ледачим сином, було три дочки. Настав час віддавати їх заміж, отож батько й надумав познаходити дочкам незвичайних женихів. Падишах дуже любив усе незвичайне. От і просить він дочок: