Слідопит, або Суходільне море

М’яка осіння ніч тільки підсилювала почуття, котрі з’являються у молодих, здорових і щасливих під впливом новизни вражень. Було так тепло, як не завжди буває у цих краях навіть влітку, а повітряні потоки з берега доносили прохолоду й пахощі лісу. Вітер був хоч і не надто сильний, проте цілком достатній, щоб добре гнати «Вітрогона» і, мабуть, щоб постійно тримати в напрузі увагу молодого капітана: адже темрява завжди ненадійна. Проте Джаспер, як видно, був у доброму гуморі, принаймні якщо зважити на ту коротеньку розмову, що саме відбувалася між ним і Мейбл.

— Якщо так і далі пливтимемо, Прісна Водо,— промовила Мейбл, звикнувши теж називати цим іменем Джаспера,— то незабаром, певне, будемо на місці, чи не так?

— А вам батько хіба сказав, куди ми пливемо, Мейбл?

— Ні, цього він мені не казав. Мій батько так зжився зі своєю службою і так відвик від родини, що взагалі не балакає зі мною про такі речі. Чи це, може, заборонено розповідати?

— Звідси це не так далеко. Якщо йтимемо і далі прямо, то миль шістдесят-сімдесят — і вже будемо в річці Святого Лаврентія, де, чого доброго, французи ще втруть нам маку. Та й взагалі на цьому нашому озері далеко не розженешся.

— Так і мій дядечко Кеп каже, проте я, Джаспере, не бачу якоїсь різниці між океаном і цим озером.

— То й ви були на океані? А от я хоч і відношу себе до матросів, але в житті ще не бачив солоної води. Ви, мабуть, в глибині душі зневажаєте такого моряка, як я, Мейбл Дангем?

— Щоб ви знали, Джаспере — Прісна Водо, я й не думала зневажати вас за це. Та й чи має право така недосвідчена дівчина, як я, взагалі зневажати когось, а тим більше — вас, кому майор так довіряє, що навіть доручив командувати таким чудовим кораблем! Я ніколи не була на Атлантичному океані, хоч і бачила його, і ще раз кажу: ніякої різниці між цим озером та Атлантичним океаном я не знаходжу!