Слідопит, або Суходільне море
- Автор: Купер Джеймс Фенимор
- Серия: Пенталогія про Шкіряну Панчоху #3
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Ілько Корунець
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Слідопит, або Суходільне море». Краткое содержание книги:
— Невже ти, Джаспере, вважаєш, що французи тримають на озері спеціальні кораблі-розвідники? — запитав Слідопит.
— Звичайно, і нам про це відомо. Минулого понеділка вночі один із них підпливав аж до Освего, і на східному мисі з їхньої піроги висаджувалися два шпигуни — індіянин та офіцер. Якби ви тієї ночі були, як завжди, з нами на чатах, то можна було б піймати хоч одного з них, а то, може, й обох.
В темряві не можна було помітити, як після цих слів на засмаглому чолі Слідопита проступив густий рум’янець: адже провідникові стало совісно за те, що він тоді допізна засидівся у форту, слухаючи ніжні пісні, які Мейбл співала того вечора батькові, та милуючись її чарівним личком. Чесність у помислах і всіх діях — ось що було найвизначнішою рисою цієї людини; тож провідник вважав для себе ганьбою, що з лінощів не пішов тоді на чати. Залишалося одне з двох: або заперечити Джасперові слова, або визнати себе винним.
— Твоя правда, Джаспере, твоя правда,— відповів він покірливо.— Стояв би я тієї ночі на чатах,— а, наскільки пам’ятаю, у мене не було ніяких підстав залишатися у форту,— то, можливо, не сталося б так, як ти сказав.
— Це ж було в той вечір, як ви були у нас,— наївно докинула Мейбл.— Людині, котра проводить більшість свого часу в лісах, віч-на-віч з ворогом, можна, по-моєму, один раз присвятити кілька годин своєму приятелеві та його дочці.
— Ні, ні, відколи я повернувся до форту, я тільки й знаю що байдикувати,— відповів на ці слова, зітхаючи, Слідопит.— І добре, що хлопець нагадав мені про це: ледаря треба картати, ще й добре картати.
— Картати, Слідопите? У мене й на думці не було картати вас за щось, а тим більше за те, що індіянин та офіцер вислизнули з наших рук. А зараз, коли я знаю, де ви тоді були, ваша відсутність мені здається цілком природною.
— Я не серджуся, Джаспере, за твої слова, анітрохи не серджуся, бо я цього заслужив. Всі ми, зрештою, люди, і всім нам властиво помилятися.
— Ну, це вже зайве, Слідопите!
— Дай мені руку, хлопче! Дай же руку! Не ти провчив мене, а моя совість.
— Ну, годі вже, годі,— втрутився Кеп.— А зараз, коли, на вдоволення обох сторін, суперечка скінчилася, ти, може, скажеш нам, Джаспере, звідки це тобі стало відомо, що у нас тут недавно побували шпигуни? Це дуже скидається на «обставину»!
Ледь закінчивши цю сентенцію, старий мореплавець злегка наступив сержантові на ногу й торкнув Слідопита ліктем ще й єхидно підморгнув, але цього в темряві вже ніхто не помітив.
— Ми дізналися про це від Змія, котрий на другий день знайшов сліди — сліди чобіт військового і мокасинів[86], а крім того, один із наших мисливців бачив рано-вранці й пірогу, що йшла до Фронтенака.
— А сліди як, підходили близько до форту, Джаспере? — несміливо, тоном учня, якого щойно лаяв учитель за провину, запитав Слідопит.
— Ми так і не встановили, хоча, здається, ні, бо ми їх не знайшли по цей бік річки. Ми простежили їх аж до східного мису, що біля гирла річки, звідки дуже зручно спостерігати за тим, що діється у гавані: але на цім боці слідів не було, тому вони, мабуть-таки, річку не переходили.
— А чому ж ти не знявся з якоря і не кинувся навздогін, Джаспере? — не відступав Кеп.— У вівторок зранку був добрий бриз — такий, за якого тендер міг би розігнатися й до дев’яти вузлів[87].
— На океані, може, й розігнався б, добродію Кепе, а на Онтаріо навряд,— заперечив йому Слідопит.— На воді не лишається сліду, а мінги й французи — то такі дияволи, яких не просто догнати.
— До чого тут сліди, коли видно було пірогу, як сказав Джаспер! — гарячково заперечив Кеп.— І хай би там було не два, а двадцять мінгів та французів, але від першокласного англійського корабля в кільватері їм нікуди було б дітися... Закладаюся на що хочеш. Прісна Водо, що, коли б ти мене покликав тоді у вівторок, ми таки були б наздогнали тих негідників.
— Насмілюся зауважити, добродію Кепе, що порада такого досвідченого моряка, як ви, навряд чи коли завадила б молодому капітанові, як я, проте ганятися вітрильником за пірогою — справа довга і безнадійна.
— Треба було тільки притиснути їх до берега — і все!
— Це не так просто, добродію Кепе! Ви тоді зовсім не обізнані з судноплавством на нашому озері, якщо гадаєте, що так легко притиснути пірогу до берега. Щойно ці пройдисвіти помітять, що їх починають заганяти на слизьке, вони дають хід проти вітру, і перш ніж ви опам’ятаєтеся, вони вже випередять вас на цілу милю, а то й дві.