Позичений чоловік

Ще не встиг слід прохолонути за моїм колишнім бойовим побратимом, ще сонце й не думало підбиватись над землею, як до хати вступила Одарка Дармограїха, що спала в сусідів. Глянув – і очам не повірив: з лиця стала така, як великодня писанка, очі весняними солов’ями тьохкають, на устах маніжиться усміх, мов кіт на призьбі. Така зваблива, що і в мертвого жижки затрусяться, коли б до нього підступила.

– Як вам спалося, як лежалося? – спитала ніжно, мов ладаном із лампадки війнула.

– Ні на волос не спав, ні на макове зерно, хоч очі заший, – кажу.

– А де ж наші гості? – курочкою-чубарочкою.

– Поїхали наші гості, – відповідаю сумно.

– Хомо, не вір своїй губі, бо вона часом бреше! Та й язик твій без кісток!

– Авжеж, язик без кісток, що хоче – те й лопоче, але ж гості справді поїхали.

– Як то поїхали? Не кидай, Хомо, словами, як пес хвостом. Дивися, ген твій язик до вух дістає й поза вухами літає!

– Поки ми тут із тобою сваримось, то він уже подолав сім верст до небес – і все пішки.

І вмить де й поділась Дармограїшина врода: ще хвильку тому була свіжа, урочиста й святкова, мов яблунівський клуб, прибраний на Першотравень, а тут із лиця змарніла, вже очі весняними солов’ями не тьохкають, а мокрими горобцями сіріють, вже на устах, мов на призьбі, не ситий кіт маніжиться, а мокрі кури мерзнуть у негоду.

– Брехнею та мотнею далеко не зайде! –скрикнула пораненою дикою качечкою. – Хай би йому бог не дав дихнути, як він любить брехнути!

– Та чого ти, Одарко, колотишся, наче грім рака вбив?

– Й ти, Хомо, теж добрий – навіщо відпустив? Надумали вдвох обдурити мене? І сам, Хомо, через якийсь тиждень злиняєш і свого товариша відпустив за здорово живеш? Так чого ж він у женихи набивався, га, безсовісний?! Ой, правду кажуть, що не треба сподіватись дяки від приблудної псяки. .

Дармограїха з наглого горя передумала й на ярмарок до району їхати, й ні за холодну воду не бралась. Можна було подумати: стільки горя тяжкого має, що й сокирою не врубаєш. Ге, думаю, так стерялась на тямі, що здатна втопитись у вчорашньому борщі. І справді, либонь, слід було затримати на день-другий для Одарчиної втіхи, а гам хай би вже на попутній машині добирався до Малих Дубових Гряд.

– Ще знайдеш своє щастя, – розраюю, – бо не тільки світу, що у вікні.

– Мала вже синицю в жмені, то нащо мені журавель у небі!..

Так говорила Дармограїха, яка за мною душі не чула, яка любила, мов собаки редьку, любила, мов порох в оці. Але ж минуло ось майже півроку, пішло, як вітри круг світу, значить, і любов її мала минутись. Та все ж таки дивно: ще не встигли з церкви Одарчиного серця винести ікону з моєю парсуною, як, дивись, там уже має бути ікона з парсуною мого колишнього бойового побратима!

Що ж: коли ведеться, то й півень несеться, а коли не ведеться, то й курка не квокче!

– Кому як на роду написано, – сказала Дармограїха. – При нещасті й розумний подурнішає, а нам, Хомо, дурнішати не з руки, накладно обійдеться. З таким зухом, як твій бойовий побратим, і самій слід бути зухом. Але ж і брехун, хай би його кат сіконув перед великими вікнами! А хто, Хомо, бреше, той уміє й красти...