Позичений чоловік

Значить, після пригоди з мишею стрівся я на колгоспній фермі з зоотехніком Невечерею і впізнати не годен чоловіка. Никав останнім часом похмурим роззявлякою, якому голоблею можна прямо в рот заїхати, а тут знову сяє новою копійкою, засміється – дрібушки реготу сиплються з грудей, наче горох об стінку. То ходив неохайний (на шиї хоч гречку сій, під нігтями хоч капусту сади, мало не по вуха у смолі), а тут і вмився, й причепурився. Годинник почепив на руку – так і поглядає на циферблат, наче на поїзд має квапитись.

– Трохиме Трохимовичу, – звертаюсь, – чого це ти женихом діло біля худоби? Так, наче задумав залицятись до перистої Маньки.

Кумачевий вид його вмить іще дужче почервонів, обернувшись на переспілу полуницю, а дивовижно лукаві перепели очей крилато затріпотіли під кущуватими пшеничними бровами. Сміх бризнув, видзвонюючи чистим кришталем.

– Правда твоя, Хомо! Бо перше я мав кров бурякову і душу часникову, не годний ні до діла, ні до роботи, а тепер знову став людиною, вже, як ото кажеться, не поведу коня кувати, коли кузня згорить!

– Та видно, що не схожий на того, котрий ні богу свічка ні чорту надовбень!

– Бо нарешті з бабою своєю розлучився. Важкий ворог, як у себе вдома та у своєму роді, а вона ж мені була за хатнього ворога. Не було між нами ніколи ні солом’яної згоди, ні золотої звади. Била словами більше, ніж дубиною.

– Нежонатому пху, – кажу, – а жонатому й жінка в очі наплює.

– Вона ні пава й ні ґава, ні до села й ні до города, ні до ліса й ні до біса, то хай тепер сама спробує покалантарити на цьому світі, хай сама себе кусає та горлянку перегризає.

– Тепер, Трохиме Трохимовичу, можеш і попарубкувати, – сміюся. – Бо хороший вус, як то говориться, знайде собі кус.

– А тобі, Хомо, хочу могорич поставити. Гайда в червоний куток, там дещо маю...

В червоному кутку мав стару солдатську планшетку, а в планшетці – пляшку сивенького самограю, хліб і шматок сала. Я й не питаю, за що могорич, бо могорич – полюбовна річ, що до рота попало – те не пропало. З горла пляшки смикнули, хекнули, загризли, тоді зоотехнік обіймає мене, цілує й каже:

– Велике тобі спасибі, Хомо Хомовичу!

– За віщо дякуєш, Трохиме Трохимовичу? – торопію. – Хоч із доброї губи добрі й слова твої, та до тями ніяк не візьму.

– Що по правді живеш, не з отих, що брешуть, мов шовком шиють, не слизькоязикий. На тебе дивлячись, і самому закортіло не собачими стежками ходити, де ото ведмідь щебече, а на пряму дорогу вибратись.

– Хіба ти, Трохиме Трохимовичу, не на прямій дорозі? – дивуюсь.

– Я весь час у тому краю, де курей доять, а вони яйця несуть.

Не інакше, міркую, як процвітає якесь окозамилювання на фермі, зоотехнік причетний і тепер хоче покаятись.

– Все, годі! – розпалювався зоотехнік, і ситі перепели його очей пурхали під пшеничними бровами. – Брехень багато, а правда одна, хочу по правді, а не ото правити три копійки за решето бруньок. Давай, Хомо, вип’ємо цієї проклятої, бо пробудив мою совість.