Замах на бродягу
- Автор: Сименон Жорж
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Замах на бродягу». Краткое содержание книги:
Так, тобі на той раз не пощастило, ти влип на одній старій справі. Стривай, що ж ти там накоїв? Пограбування на бульварі Сен-Мартен, коли не помиляюсь. Ну як же! Ще одна ювелірна крамниця! Адже це твоя спеціальність… Тоді ти дістав три роки… І ось уже три місяці, як, вийшовши з тюрми, ти бродиш навколо цього будинку. Звичайно, в тебе був підроблений ключ… тобі його віддав Блуштейн… Так? Гаразд, можеш мовчати.
Молодята здивовано видивлялися на Мегре.
Вони не могли зрозуміти, чого це комісар раптом так звеселів, бо й не знали, як він перехвилювався за ці останні кілька годин.
— Слухай, Жозефе… Даруй, що я звертаюсь до тебе на «ти». Все це було аж надто просто. Хтось починає вчащати в дім, де вже три роки не було квартирантів. Я одразу подумав, що цей «хтось» нещодавно вийшов із в'язниці. Не з лікарні — там так довго не тримають. Мені слід було проглянути списки звільнених із в'язниці, і я б наштовхнувся на нашого старого знайомого Ніколя… У тебе є вогонь, Люка? Мої сірники промокли… А тепер, Жозефе, розкажи нам, що відбулося минулої ночі.
— Я був певний, що у нас сховано щось дуже коштовне… Можливо, якийсь скарб. І я поклав собі відшукати…
— А після того, як твоя матінка розповіла мені про цю справу, ти вирішив довше не зволікати?
Жозеф похнюпився.
— І, аби тобі ніхто не заважав, ти подбав, щоб вона спала міцніше?
Він не заперечував, тільки кадик заходив ще частіше.
— Мені так хотілося жити по-людськи, — ледь чутно пробелькотів він.
— Отже, ти пішов донизу в самих пантофлях? А чому ти був упевнений, що знайдеш коштовності саме тієї ночі?
— Бо я вже раніше встиг обшукати весь будинок, крім їдальні. Я ділив кожну кімнату на сектори. І впевнився, що схованка може бути лише в їдальні.
Незважаючи на втому, сором і пригніченість, очі хлопця гордо блиснули, коли він сказав:
— І я знайшов, що шукав!
— Де саме?
— Може, ви помітили в їдальні старий газовий світильник з пальниками та фаянсовими свічками? Не знаю, як це мені спало на думку одкрутити свічки. От там я й знайшов якісь грудочки паперу, а в них щось тверде.
— Хвилинку! Перед тим як іти шукати, ти вже знав, що робитимеш в разі удачі?
— Я тоді про це не думав.
— Ти часом не збирався втекти з дому?
— Слово честі, ні.
— Ти хотів перекласти скарб до іншої схованки?
— Еге ж…
— У вас в домі?
— Ні. Адже я знав, що ви все у нас перевернете догори дном і все одно знайдете. Я сховав би скарб у перукарні. Ну, а потім…
Ніколя хихикнув. Хазяїн стояв обіпершись на стойку і не рухався. В напівтемряві біліла його сорочка.
— Отож після того, як ти відкрив таємницю газових пальників…
— Я вже прикручував останню свічку на місце, як раптом відчув, що поруч хтось стоїть. Спочатку я був подумав, що це мати, і вимкнув ліхтарик. Бо я собі присвічував кишеньковим ліхтариком. Але потім я побачив, що то був мужчина, він наближався до мене. Тоді я кинувся до дверей і вискочив на вулицю. Він вибіг за мною, грюкнувши дверима. Я був без черевиків, без краватки, без картуза. Я біг і чув, що хтось біжить за мною.
— Уявляю, як ти упрів, доганяючи цього прудконогого зайця, га, Ніколя, — кинув шпильку Мегре.
— На площі Бастілії я побачив поліцейський патруль і пішов слідом за ним… Я знав, що цей чолов'яга не нападе на мене на їхніх очах. Так ми дійшли до Східного вокзалу. І тут мені спала думка…
— Втекти до Шелля? Приємні спогади, чи не так? Ну, а що потім?
— До п'ятої ранку я простовбичив у залі для чекання, там було багато народу… А поки я був не сам…
— Ясно…
— Але я не знав, хто мене переслідував і розглядав усіх навкруги. Коли відчинили касу, я нишком проліз поміж двома жінками і впівголоса попросив квиток. В цей час одразу відходило кілька поїздів. Я переходив із одного до другого, перебирався через колії на інші перони…
— Цей хлопчина завдав тобі ще більше мороки, ніж мені, га, Ніколя?
— Адже він не знав, до якої станції я взяв квиток. В Шеллі я почекав, поки поїзд рушить, і зіскочив.
— Що ж, непогано. Зовсім непогано.
— Я мерщій вибіг з вокзалу. На вулиці нікого не було. Я знову побіг, і ніхто наче за мною не гнався. Добігши сюди, я попросив кімнату, бо вже зовсім знесилився. І мені хотілося якнайшвидше позбутися…
Розповідаючи, він весь тремтів.
— Мати видає мені кишенькові видавцем… І тут виявилося, що в мене всього п'ятнадцять франків та кілька телефонних жетонів. Я хотів повернутися додому, перш ніж мати…
— І тут з'явився Ніколя?
— Я побачив його у вікно. Він виходив із машини, за кількасот метрів звідси. Я одразу ж збагнув, що він зійшов у Ланьї і взяв там таксі. Та тільки у Шеллі він напав на мій слід. Я в ту ж мить замкнувся на ключ. А потім, почувши кроки на сходах, присунув до дверей комод. Я знав, що він може мене вбити.