Замах на бродягу
- Автор: Сименон Жорж
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Замах на бродягу». Краткое содержание книги:
— Чому тут темно?
— Стривайте, я зараз запалю. Тут іще залишився недогарок свічки.
Руки Жозефа тремтіли, обличчя його, освітлене свічкою, було скривлене від страху.
— Він ще внизу? — пробелькотів хлопець. І, плутаючись язиком, безладно заторохтів: — Як ви мене знайшли? Що вони вам казали? Що там за дівчина?
Кімната обставлена по-сільському: аж надто високе розстелене ліжко, зсунутий з місця комод, що ним Жозеф намагався забарикадувати двері — як справжній обложенець.
— Ну, куди ж ви сховали ваші трофеї? — запитав Мегре з якнайприроднішим виглядом.
Жозеф отетеріло зиркнув на нього і зрозумів: комісар знає все. І навіть коли б сам господь бог зайшов до кімнати, хлопець не був би так приголомшений.
Тремтячою рукою він поліз до задньої кишені штанів і дістав звідти невеличкий пакунок із газетного паперу. Волосся йому було скуйовджене, одежа пожмакана. Комісар машинально глянув на його ноги. Він був узутий в уже геть розтоптані пантофлі.
— А також мою люльку…
Тут уже парубійко зовсім розквасив губи, ладний зарюмсати, як мала дитина. Мегре вже здалося, що він зараз стане навколішки і благатиме пробачення.
— Спокійніше, юначе, — порадив йому комісар. — Внизу люди.
І всміхаючись взяв люльку, що її тремтячою рукою простяг йому хлопець.
— Тсс! Сюди йде Матільда. Вона вже не може дочекатися, поки ми спустимося. Ану причепуріться.
Він підняв жбан, щоб злити хлопцеві над мискою, але води в ньому не було.
— А чого він порожній?
— Я все випив…
Ну, певна річ! Як він одразу не здогадався, допіру побачивши це бліде помарніле обличчя, загострені вилиці, глибоко запалі очі.
— Ви давно не їли?
І, не обертаючись, мовив до Матільди, присутність якої відчував у темряві коридора:
— Заходьте, моя люба… Повірте мені, не сталося нічого страшного. Певна річ, він вас любить, як і раніше… Та я думаю, що передусім йому треба попоїсти…
5. ЗАГАДКОВА ВТЕЧА ЖОЗЕФА
Тепер було приємно слухати, як шелестить дощ у листі, і вдихати крізь навстіж одчинені двері вологу нічну прохолоду.
Незважаючи на голод, Жозеф насилу спромігся проковтнути бутерброд з паштетом, який приготував йому хазяїн: так він був приголомшений тим, що сталося. Мегре бачив, як часом судорожно піднімається й опускається його кадик. Що ж до Мегре, то він уже вихилив другу чарчину виньяку і з насолодою смоктав свою «стареньку», що нарешті повернулася до нього.
— Розумієте, юначе, я кажу це зовсім не для того, щоб заохочувати дрібні крадіжки… Та коли б ви не поцупили моєї люльки, в очеретах Марни незабаром знайшли б ваш труп… Ось вам і комісарова люлька.
І, слово честі, Мегре говорив це з явним задоволенням: вся ця історія тішила його самолюбство. Ще б пак, у нього взяли люльку, як беруть непомітно напам'ять олівець у видатного письменника чи пензель у видатного художника, носову хустку чи якусь іншу дрібничку в улюбленої кінозірки.
Комісар зрозумів це з самого початку. «Розшук на вимогу родини…» Справа, якою — коли додержуватися правил — йому й не слід було займатися.
Так, але хлопчина, що страждав од відчуття своєї ординарності поцупив у нього люльку. А наступної ночі цей самий хлопчина раптом зникає. Після того, як довго і марно вмовляв свою матір не звертатися до поліції.
Бо, чорт забирай, хотів провести розслідування сам! Йому потрібно було відчути себе сильним! А з комісаровою люлькою в зубах він вважав себе…
— А коли ви зрозуміли, що таємничий гість шукає у вашому домі діаманти?
Жозеф із самолюбства уже мало не збрехнув, але глянув на Матільду й передумав.
— Я не знав, що йшлося про діаманти. Але ясно було одне: шукали щось дуже маленьке, бо заглядали до кожного закутка… Навіть одкривали коробочки з пілюлями.
— Що ти на це скажеш, та, Ніколя?
Той сидів у кутку, поклавши на коліна руки в наручниках, і тупо дивився перед себе.
— Там, у Ніцці, коли ти вбивав Блуштейна…
Ніколя навіть оком не повів.
— Ти чуєш, що я тобі кажу чи, висловлюючись по-вашому, співаю?! Там, у Ніцці, вбиваючи Блуштейна, ти вже знав, що він тебе обдурює, чи не так? Ти не хочеш розколотися? Дарма, все одно доведеться заговорити. Що ж тобі сказав Блуштейн? Що сховав діаманти в будинку на набережній Берсі? Чудово. Але ти знав, що сховати ці камінчики легше, аніж знайти. Чи, може, він вказав тобі не ту схованку? Або тобі здалося, що ти надто розумний? Гаразд, можеш не говорити… Я не питаю тебе, звідки ці діаманти. Ми дізнаємося про це завтра, після того, як їх оглянуть експерти.