Таємниче полум'я цариці Лоани

Отже, мені дозволено... Двійко священнослужителів стають по обидва боки найнижчої сходинки й милосердним жестом дозволяють розчинити двері, з котрих уже з’являються дівчатка з дівочого класу. Вони огорнені величезним прозорим укривалом, танцем вони відтворюють непорочну троянду, а потім здіймають руки до неба, й проти світла видніються обриси їх дівочо-цнотливих грудей. Час настав. У самому фіналі цього променистого апокаліпсису покажеться вона — моя Ліла.

Якою ж я її побачу? Охоплений тремтінням, я з нетерпінням чекаю.

Буде це дівчина шістнадцяти років, прекрасна, немов троянда, що розпускається від перших променів росянистого ранку, зодягнена в убрання доземне, ясно-блакитного кольору, оперезана від стану до колін сріблястою сіткою, що відбиватиме колір її райдужки, м’яким і млосним полиском очей її, з котрим навіть небесній блакиті зрівнятись несила, а густі біляві коси, м’які й сяйливі, будуть увінчані лише квітковим вінком; буде це створіння вісімнадцяти літ зі шкірою настільки прозорою, що крізь неї виднітиметься рожевуватий прожилок, очі обрамлені блідим відлиском аквамарину, а на скронях — тонесенька синювата сіточка, її рівнесеньке золотаве волосся струменітиме по щоках, а очі, ніжно-блакитні, ввижатиметься, будуть проступати у чомусь променистому й серпанковому, вона всміхатиметься, немов дитя, але як захоче стати серйозною, м’які тремтливі зморщечки проступлять по обидвох куточках вуст її, це буде дівчина у сімнадцятій весні, струнка й витончена, зі станом аж таким тендітним, що обхопити його стане й однієї руки, зі шкірою ніжною, як квітка, щойно розквітла, волосся її, немов струмені золотого дощу, безладно спадатиме на білий корсет, що обтягує груди, чоло відважно володарюватиме на обличчі, довершено овальному, її шкіра буде матово-білою, оксамитова свіжість її відтворюватиме пелюстки камелії, ледь-ледь осяяної промінчиком сонця, її зіниці, чорні й лискучі, заледве дозволять зауважити у самісіньких куточках повік, усіяних густими довгими віями, блакитнувату прозорість очного яблука.

Але ні, не так. Туніка її сміливо відкривається по боках, руки її оголені, під покровом убрань проступають загадкові тіні, поволі вона розв’яже щось на потилиці, й несподівано довгі шовки, що огортають її, немов саван, спадуть долу, і я стрімливо пробіжу поглядом по її тілу, прикритому лише облягаючою білою сорочкою, стан її обвиває пасок, немов золотава двоголова змія, а вона стоїть, схрестивши руки на грудях, я ошалію через її звабливо-жіночні форми, через плоть її білосніжну, як серцевина бамбукових стебел, полонливо-хижі вуста, і стрічку блакитну під самим підборіддям; ти — янгол з церковних богослужебних книг, зодягнений цнотливою дівою — плід фантазії збоченого образописця, на грудях твоїх, невеличких, але виразних, виступають соски, загострені й чіткі, обриси стану до стегон трошки розширяються, гублячись у задовгих ногах, наче у Єви Лукаса Лейденського[287], погляд очей твоїх загадковий, а великий рот хвилює усмішкою; волосся відлискує старим золотом; полум’яна химера, вінець мистецтва й любострастя, чарівливий монстр, що постане в усьому своєму таємничому сяйві, з лазурових ромбів відлискуватимуть арабески, а від перламутрових інкрустацій відбиватимуться, неначе у призмі, вогні веселкові; вона буде подібною до Леді Жозіани, і в шалі любовного танку парча зі стану її спаде додолу, і залишиться діва лише у коштовностях, сяйливих мінералах; горжетка, немов корсет, затисне їй талію дивовижною фібулою, що розсипле навсібіч жмут відлисків з ямки поміж грудьми, а верхню частину стегон оперже стрічка, на якій невгамовно б’ється величезна підвіска, розливаючи повсюдно джерельним потоком рубіново-смарагдове мерехтіння, на її вже оголеному тілі округлиться живіт із пупком, що видаватиметься оніксовою печаткою молочнистих тонів; від сяйва, що променітиме навколо її голови, запалають усі грані її коштовностей, камені оживуть, осяваючи її тіло, розжареними контурами, колотимуть їй шию, ноги й руки вогняними жалами, жовтогарячими, як бурштин, ясно-бузковими, як газове полум’я, блакитнуватими, як палаючий спирт, ніжно-білими, як сяйво зірок небесних; вона постане переді мною з волосяницею абатиси в руках, благаючи шмагати її; вона триматиме семибатіг на знамення семи смертних гріхів; на кожному з семи батогів буде зав’язано по сім вузлів, на знак семи способів упасти у смертний гріх, і трояндами видаватимуться крапельки крові, що проступатимуть на тілі її, вона буде стрункою, наче храмова свічка, погляд прошиватиме, немов любові меч, і я нишком зажадаю покласти на се вогнище серце своє, волітиму, щоб та, що блідіша за світанок зимовий, білосніжніша за свічковий віск, схрестила руки на ніжних грудях своїх і погордливо постала переді мною у сорочці, багряній від крові сердець, що проливали кров свою в ім’я її.