Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Таємниче полум'я цариці Лоани
Таємниче полум'я цариці Лоани - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Таємниче полум'я цариці Лоани

Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:

«Людей нагородили пам’яттю як тимчасовим напівзасобом, затичкою, бо для них час спливає дуже стрімко і що минуло — те минуло без вороття. А я мав привілею смакувати все з самого початку...» — так каже про себе Джамбатиста Бодоні на прізвисько Ямбо, шістдесятирічній букініст з Мілана. Він утрачає пам’ять після інсульту, не може згадати свою родину, минуле і навіть власне ім’я, та при цьому пам’ятає все, що колись читав. Щоб знайти втрачене минуле, Ямбо їде до маєтку, де проминуло його дитинство. Він шукає себе самого серед старих газет та книг, дитячих журналів та коміксів, та йому не вдається повернути спогади. Ямбо вже готовий припинити пошуки, та тут він знаходить... Але не будемо розкривати всіх таємниць, читач має розкрити їх сам, дійти до кінця, як, урешті-решт, дійшов до кінця Ямбо...
1 ... 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97
Перейти на страницу:

Слідом за ним — дон Ренато у сутані протестантського священика. Загадковий священик широких поглядів наспівує за спиною дона Боско: «Duae umbrae nobis una facta sunt, infra laternam stabimus, з тобою Ділі Марлен, з тобою Лілі Марлен...» Він, з осяяним радістю обличчям, у засмальцьованій сутані й грузьких сальських сандалях[285], при кожному вистукові чечітки, що він робить на кожній сходинці, тримає, витягнувши вперед (як Мандрейк витягує свій циліндр), «Завбачливого юнака», і, як мені ввижається, наспівує «Omnia munda mundis»[286], наречена-лада готова, зодягтись їй дали у цнотливо прекрасний вісон, що, немов найкоштовніші камені, сяє, і я прийшов сповістити тебе про те, що трапитись незабаром має...

Отже, мені дозволено... Двійко священнослужителів стають по обидва боки найнижчої сходинки й милосердним жестом дозволяють розчинити двері, з котрих уже з’являються дівчатка з дівочого класу. Вони огорнені величезним прозорим укривалом, танцем вони відтворюють непорочну троянду, а потім здіймають руки до неба, й проти світла видніються обриси їх дівочо-цнотливих грудей. Час настав. У самому фіналі цього променистого апокаліпсису покажеться вона — моя Ліла.

Якою ж я її побачу? Охоплений тремтінням, я з нетерпінням чекаю.

Буде це дівчина шістнадцяти років, прекрасна, немов троянда, що розпускається від перших променів росянистого ранку, зодягнена в убрання доземне, ясно-блакитного кольору, оперезана від стану до колін сріблястою сіткою, що відбиватиме колір її райдужки, м’яким і млосним полиском очей її, з котрим навіть небесній блакиті зрівнятись несила, а густі біляві коси, м’які й сяйливі, будуть увінчані лише квітковим вінком; буде це створіння вісімнадцяти літ зі шкірою настільки прозорою, що крізь неї виднітиметься рожевуватий прожилок, очі обрамлені блідим відлиском аквамарину, а на скронях — тонесенька синювата сіточка, її рівнесеньке золотаве волосся струменітиме по щоках, а очі, ніжно-блакитні, ввижатиметься, будуть проступати у чомусь променистому й серпанковому, вона всміхатиметься, немов дитя, але як захоче стати серйозною, м’які тремтливі зморщечки проступлять по обидвох куточках вуст її, це буде дівчина у сімнадцятій весні, струнка й витончена, зі станом аж таким тендітним, що обхопити його стане й однієї руки, зі шкірою ніжною, як квітка, щойно розквітла, волосся її, немов струмені золотого дощу, безладно спадатиме на білий корсет, що обтягує груди, чоло відважно володарюватиме на обличчі, довершено овальному, її шкіра буде матово-білою, оксамитова свіжість її відтворюватиме пелюстки камелії, ледь-ледь осяяної промінчиком сонця, її зіниці, чорні й лискучі, заледве дозволять зауважити у самісіньких куточках повік, усіяних густими довгими віями, блакитнувату прозорість очного яблука.

Але ні, не так. Туніка її сміливо відкривається по боках, руки її оголені, під покровом убрань проступають загадкові тіні, поволі вона розв’яже щось на потилиці, й несподівано довгі шовки, що огортають її, немов саван, спадуть долу, і я стрімливо пробіжу поглядом по її тілу, прикритому лише облягаючою білою сорочкою, стан її обвиває пасок, немов золотава двоголова змія, а вона стоїть, схрестивши руки на грудях, я ошалію через її звабливо-жіночні форми, через плоть її білосніжну, як серцевина бамбукових стебел, полонливо-хижі вуста, і стрічку блакитну під самим підборіддям; ти — янгол з церковних богослужебних книг, зодягнений цнотливою дівою — плід фантазії збоченого образописця, на грудях твоїх, невеличких, але виразних, виступають соски, загострені й чіткі, обриси стану до стегон трошки розширяються, гублячись у задовгих ногах, наче у Єви Лукаса Лейденського[287], погляд очей твоїх загадковий, а великий рот хвилює усмішкою; волосся відлискує старим золотом; полум’яна химера, вінець мистецтва й любострастя, чарівливий монстр, що постане в усьому своєму таємничому сяйві, з лазурових ромбів відлискуватимуть арабески, а від перламутрових інкрустацій відбиватимуться, неначе у призмі, вогні веселкові; вона буде подібною до Леді Жозіани, і в шалі любовного танку парча зі стану її спаде додолу, і залишиться діва лише у коштовностях, сяйливих мінералах; горжетка, немов корсет, затисне їй талію дивовижною фібулою, що розсипле навсібіч жмут відлисків з ямки поміж грудьми, а верхню частину стегон оперже стрічка, на якій невгамовно б’ється величезна підвіска, розливаючи повсюдно джерельним потоком рубіново-смарагдове мерехтіння, на її вже оголеному тілі округлиться живіт із пупком, що видаватиметься оніксовою печаткою молочнистих тонів; від сяйва, що променітиме навколо її голови, запалають усі грані її коштовностей, камені оживуть, осяваючи її тіло, розжареними контурами, колотимуть їй шию, ноги й руки вогняними жалами, жовтогарячими, як бурштин, ясно-бузковими, як газове полум’я, блакитнуватими, як палаючий спирт, ніжно-білими, як сяйво зірок небесних; вона постане переді мною з волосяницею абатиси в руках, благаючи шмагати її; вона триматиме семибатіг на знамення семи смертних гріхів; на кожному з семи батогів буде зав’язано по сім вузлів, на знак семи способів упасти у смертний гріх, і трояндами видаватимуться крапельки крові, що проступатимуть на тілі її, вона буде стрункою, наче храмова свічка, погляд прошиватиме, немов любові меч, і я нишком зажадаю покласти на се вогнище серце своє, волітиму, щоб та, що блідіша за світанок зимовий, білосніжніша за свічковий віск, схрестила руки на ніжних грудях своїх і погордливо постала переді мною у сорочці, багряній від крові сердець, що проливали кров свою в ім’я її.

Ні-ні, ця неподобна література знаджує мене, але я вже не підліток з неугавною сверблячкою в паху... Я просто, хочу, щоб вона була такою, якою я кохав її багато років тому: лише обличчя й жовтий жакетик.

Я хочу, щоб вона була найвродливішою жінкою з тих, що я коли-небудь зустрічав у житті, а не найпрекраснішою жінкою, на тлі якої всі інші губляться. Я цілком вдовольнюся, якщо побачу її змарнілою й хворою, саме такою, якою вона, гадаю, була у свої останні роки там, у Бразилії.

І тоді я їй скажу, що вона найчарівніша на світі й що я не проміняю її згаслі очі й блідість на вроду всіх янголів небесних! А хотів би бачити, як вона ширяє над водним потоком, самотня й непорушна, споглядаючи морські простори, а потім, немов чарами, обернеться на дивовижно-незвичну морську птаху, з довгими й тендітними ногами, витонченими, як у чаплі. Я не сполохаю її своїм жаданням, не наближусь, лишу свою недосяжну принцесу далеко-далеко...

Не знаю, чи це таємниче полум’я цариці Лоани палає в моїх пожовклих лобних долях, чи це якийсь еліксир відмиває зачорнені сторінки моєї паперової пам’яті, що ще надто поплямовані й не дають мені прочитати ту частину тексту, що досі від мене таїться, чи це я нестерпним зусиллям намагаюся напружити свої нерви... Якби у цьому стані я міг тремтіти, я б затремтів. Усередині мене так колотить, немов я гойдаюсь на хвилях у штормовому морі. Але рівночасно це ніби передчуття оргазму — мої печеристі тіла наливаються кров’ю, ніби щось ось-ось вибухне — чи зацвіте.

А зараз, достоту як того дня біля під’їзду, я ось-ось побачу Ділу. Вона зійде, ще цнотливіша й грайливіша, аніж перше, у своєму чорному нагруднику. Прекрасніша за пломінь сонця й за місяць біліша, струнка й нездогадлива, що вона є центром усього, пупом землі. Я побачу витончені риси її обличчя, прямий ніс, усмішку й двійко верхніх різців. Вона — мій ангорський кролик, моя кицюня Мату, що нявкотить, ледь струшуючи м’яку шерсть, моя голубка, горностай, моя білочка. Вона зійде, неначе перша паморозь, простягне ніжно руку, ні, не для того, щоб запросити, а для того, щоб не дати мені знову втекти.

Нарешті, тепер я дізнаюсь, як безкінечно грати фінальну сцену із «Сірано де Бержерака», дізнаюсь, кого я шукав усе своє життя, від Паоли до Сибілли, і возз’єднаюсь. І утішусь спокоєм.

Втім, слід бути обачним. Не треба знову питати, «чи тут мешкають Ванцетті?». Я нарешті маю скористатися Нагодою.

Але ось на самісінькій верхівці сходів розповзається мишасто-сірий fumifugium, затуляючи собою двері.

вернуться

285

Сальські сандалі носять монахи сальської конгрегації, що отримала ім’я від Сальського замку у Верхній Савойї. Саме там народився святий Франческо Сальський, на честь котрого святий Джованні Боско створив орден.

вернуться

286

Для чистих все чисте (лат.).

вернуться

287

Лукас Лейденський, Лукас Ван Лейден (1494—1533) — нідерландський живописець і гравер.

1 ... 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)