Таємниче полум'я цариці Лоани
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-5984-0
- Переводчик: Юлия Викторовна Григоренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:
Стривайте, до кого ж мені звернутися, як не до любої цариці Лоани? Знаю, знаю: я знову звертаюся до своєї паперової пам’яті. Втім, на гадці у мене не цариця Лоана зі сторінок коміксів, а моя Лоана, мила оку, набагато більше неземна й безтілесна, берегиня полум’я відродження, що спроможна повернути до життя «безжитні скам’янілі тіла» навіть з найвіддаленішої минувшини.
Я здурів? Схибнувся (оце яке розумне припущення!), і значить, що ні в якій я не комі, а в тенетах летаргічного аутизму, й навигадував собі, що я в комі, що мій сон від початку до кінця — геть чиста вигадка, а отже, я просто зобов’язаний обернути його на дійсність. Стривайте, але який же навіжений може робити розумні припущення? Поза тим, безум визначається у стосунку до «ума» інших, але позаяк навколо мене немає ніяких «інших», єдиним мірилом нормальності є я сам, і єдине, що є довкола справжнього, — це Олімп моїх споминів. Я ув’язнений у своїй понурій усамітненості, у своїй нещадній зацикленості на власній особі. Але якщо я справді перебуваю у такому стані, тоді нащо різнити маму, Ведмедика Анджело й царицю Лоану? Я живу в розхлябаній онтології. І володію такою верховною силою, що можу створювати власних богів і власних Матерів.
Тому я почав молитись:
«О, царице Лоано милосердна, в ім’я твого безнадійного кохання я не прошу пробудити зі сну твоїх тисячолітніх закам’янілих жертв, а лиш благаю, поверни мені одне-єдине обличчя... Я закликаю тебе з безодніх глибин свого вимушеного сну, де я побачив те, що побачив, підійми мене нагору, до примарності здоров’я».
Та хіба не трапляється так, що ті, хто дивом одужав, щойно увірувавши в диво, зцілялися? І я безмежно жадаю, щоб цариця Лоана порятувала мене. Я так напружився у цій надії, що, якби вже не лежав у комі, мене б знову вдарив інфаркт.
І врешті, Боже всемогутній, я узрів. Я узрів, як апостол, узрів мій центр Алефа[270], з котрого засяяв не безмежний світ, а розсипаний нотатник — Зібальдоне[271] моїх споминів. Як топить сніг проміння, так точить сніг яскравість весняна, так листя в вихорі легке знялося, і сплутались Сибілли письмена, о вишнє світло, що у вись звелося[272].
Я й справді, справді бачив. Але початок мого видіння був настільки сліпучим, немов я знову поринув у туманно-непроглядний сон. Не знаю, чи, може, вві сні наснитися, що бачиш сон, але безсумнівно одне: якщо я дійсно вві сні, то сниться мені, що я прокинувся й згадав усе те, що побачив.
І бачу я, немов стою перед білосніжними ліцейськими сходами, які здіймаються до неокласичних колон, що оточували вхід усередину. Я вознісся духом і почув гучний голос, що наказував мені: «Все, що наразі є перед очима твоїми, запиши у книгу твою, бо ніхто не прочитає її, адже тобі лише сниться, що ти пишеш її!»
А на самісінькій верхівці східців з’явився трон, на якому сидів чоловік з золотим лицем і монгольською лютою усмішкою. Чоло його вінчали вогні й смарагди, й усі здіймали чаші на його шану — Мінґа, правителя країни Монґо.
Обабіч Мінґового трону стояли четверо Істот: Тун з левовою личиною, Вультан у подобі сокола, Барін, князь Арборійський, й Ураца, цариця Магів. Вона йшла сходами у полум’янім одязі, видаючись величною блудницею, зодягненою у порфір та багряницю, вишиту золотом, коштовним камінням та перлами, сп’яніла від крові людей, що прийшли з Землі. Споглядаючи її, я дивувався задивуванням великим.
І Мінґ, що сидів на троні, зажадав судити землян, хтиво осміхаючись, побачивши Дейл Арден, котру наказав скинути у пащу Звіру, що виходив із моря.
Той Звір мав жахливий ріг на чолі, пащеку бездонну, гострющі зуби, лапи хижої тварини й хвіст, як у тисячі скорпіонів. Дейл ридаючи кликала на поміч.
І примчали на порятунок Дейл лицарі підводного світу Ундини на двоногих гострозубих чудовиськах з хвостами, як у морського змія...
Вірні Ґордону маги мчали на колісницях із золота й коралів, запряжених зеленими грифонами з довгими, вкритими лускою шиями...
Примчали списоносці Фрії на Білосніжних Птахах із дзьобами, що нагадували ріг достатку, і врешті, на білій кареті, поруч із Царицею Снігів летів сам Флеш Ґордон, що кричав Мінґові, котрий саме збирався дати початок великим змаганням у Монґо, що прийшла його година й він заплатить за всі свої лиходійства.
За знаком Мінґа на Гордона з небес почали падати Люди-Соколи, що, немов рій сарани, затьмарювали небо, у той час як Люди-Леви з кігтястими тризубами розсипалися пращею обабіч сходів, намагаючись схопити Ванні та всіх інших студентів, що явилися в іншім рої, де геть усі були на «Веснах». Й неможливо було передбачити, хто візьме гору.
Непевний у результаті Мінґ подає інший знак — здійнялися до сонця його небесні ракети й вже цілились на Землю, коли Ґордон подав знак небесним ракетам доктора Царро, і злетіли вони у небо, й почалася велична битва між язиками полум’я й шиплячими смертоносними променями. І здавалося, що зірки небесні падали на землю, а ракети проникали в саме небо й, розплавлені, скручувалися там у трубочки, як скручуються паперові згортки Книги, й настав день Великої Гри Кіма. І знову падали на землю, охоплені багатобарвними спалахами, ракети Мінґа, нищачи на площі Людей-Левів. І падали Люди-Соколи, огорнені пломенем.
Тоді заволав Мінґ тваринним криком, і полетів його трон униз сходами, збиваючи його боязких придворних.
По смерті тирана зникли всі звірі, що з’являлися з усіх усюд. Під Урацою розійшлася безодня, на дні якої клекотав сірчаний вир, і провалилась цариця туди, а потім знову сходила сходинками до ліцею, і над ліцеєм постало Місто з кришталю та інших коштовних каменів, що сяяло всіма веселковими кольорами й заввишки було у дванадцять тисяч стадіїв, а стіни яшмові, як щире скло, були заввишки сто сорок чотири лікті.
У ту саму мить, після тривалих пломенів і водяних парів туман розрідився, і я побачив сходи ліцею, вільні від усіх чудовиськ, білосніжно-сяйливі проти квітневих променів сонця.
Я повернувся, повернувся до дійсності! Сурмлять семеро сурм: з оркестру «Четра» маестро Піппо Барціцци, оркестру «Мелодика» маестро Чініко Анджеліні й оркестру «Ритмо Симфоніка» маестро Альберто Семперіні. Усі двері ліцею розчинені настіж — їх притримує мольєрівський лікар з «Удаваного хворого» з пастилками від головного болю «Фіат», що, вдаривши жезлом, сповіщає початок великого ходу Архонтів[273].
Першими вийшли чоловіки. Спускаючись сходами, вони стали по обидва боки сходів, немов стрій янголів, що мають намір зійти з усіх семи небес, у сорочках у розстрочку й білих штанцях, схожі на шанувальників Діани Палмезі.
Побіля підніжжя сходів з’являється Мандрейк The Magician, він спритно крутить своєю паличкою. Мандрейк сходить сходами, знімаючи циліндра на знак вітання, і з кожним його кроком наступна сходинка загоряється, й він наспівує: I’ll build a Stairway to Paradise, with a new step ev’ry day, I’m going to get there at any price, Stand aside, I’m on my way![274]
А зараз Мандрейк тицяє палицею до неба, сповіщаючи появу Леді-Дракон, обтягненої у чорний шовк. На кожній сходинці студенти знімають перед нею капелюха на знак захоплення, а вона виводить голосом саксофона млосно: «Сентименталь, ця ніч нескінченна, ці небеса осінні й троянда зів’яла, моєму серцю при надії геть усе шепоче про любов, мліючи в чеканні щастя вечірнього у годину, годину поруч із тобою».
270
Центр Алефа — образ із творчості Хорхе Луїса Борхеса. У притчі «Алеф» у підвалі будинку, котрий мають зносити, знаходиться «точка всього», котру «не бачить ніхто». Цілком випадково цей «центр світу» знаходить поет, що таким чином стає його володарем.
271
Посилання на нотатник «Зібальдоне» Дж. Леопарді.
272
«Божественна комедія»: «Рай» XXXIII, 64—67.
273
Архонти — сім верховних духів, творці й володарі матеріального світу.
274
Я зведу сходи до Раю, дійду туди за будь-яку ціну, відійди, я вже йду, щодня на сходинку одну (англ.).