Таємниче полум'я цариці Лоани
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-5984-0
- Переводчик: Юлия Викторовна Григоренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:
Врешті, слідом за нею сходять Ґордон, Дейл Арден і доктор Царро, що вже повернулись на нашу планету, наспівуючи: «Blue skies, smilin’ at me, nothin’ but blue skies do I see, Bluebirds, singin a song, nothin’ but bluebirds all day long»[275].
А слідом за ними з’являється Джордж Формбі зі своїм укулеле й виспівує, посміхаючись своєю кінською усмішкою: It’s in the air this funny feeling everywhere that makes me sing without a care today, as I go on my way, it’s in the air, it’s in the air... Zoom zoom zoom zoom high and low, zoom zoom zoom zoom here we go...[276]
Наспівом, скандуючи імена семи царів Рима, забувши ім’я останнього, стрімголов котяться семірко гномів, слідом прискоком біжать Міккі-Маус зі своєю подружкою Мінні, за ними під мелодію «А Піппо і не знав» під ручку чимчикують Гораціо та корова Кларабелла, обтяжена діадемами з власного скарбу. Слідом поспішили Піппо, Пертика та Пала, Чіп, Курка й Альваро, майже корсар, поряд — Алонсо-Алонсо на прізвисько Алонсо, раніш засуджений за викрадення жирафеняти, і тут-таки слідом, під ручку, Дік Фульміне, Дзамбо, Барейра, Біла Маска й Флаттавіон, наспівуючи пісеньку «Ой у лісі партизан», слідом маршем пройшлися геть усі хлоп’ята з «Серця» Де Амічіса, під проводом Дероссі, з маленьким ломбардійцем-розвідником, з сардинським барабанщиком та панотцем Коретті, чия долоня досі була тепла від королівського потиску. Вони наспівували «Прощавай, Луґано прекрасне, женуть нас без вини, тепер в далеку далечінь анархісти мають йти». Франті з винуватим виглядом плентався в останньому ряду, наспівуючи «Люлі, люлі, засни, Ісусе любий...»
Спалахнув феєрверк. Залляте сонячним промінням небо заблищало розсипом золотих зірок, на сяйливі сходинки звалилися Термогеновий Блазень, що дихає полум’ям, п’ятнадцять дядечків Ґаетано й Людина-Пресбітеро з купою олівців замість волосся, їхні кінцівки знавісніло вибивали чечітку у ритмі «І am yankee doodle dandy», з видань «Бібліотеки для юнацтва» вибігла цілісінька юрба дорослих та малих: Джильола з Коллефйоріто, виводок Лісових вуханів, синьйорина з Сольмано, Джанна Превенті, Карлетто з Керноеля, Рампікіно, Едітта, спадкоємиця Ферлака, Сюзетта Моненті, Мікеле з Вальдарти, Мельхіоре фьямматі, Генріх з Вальневе, Валія та Тамариск, навалою летючих привидів верховодила Мері Поппінс, геть усі були зодягнені у військові берети, як у хлопчаків з вулиці Пала[277], і мали довжелезні носи, як у Піноккіо. Ритмічно вибивали милицями Кіт та Лисичка вкупі з конвоїрами[278].
А потім, як за знаком психопомпа[279], з’являється Сандокан. Він зодягнений у туніку з індійського шовку, оперезану на талії широким блакитним поясом, прикрашеним коштовним камінням, і тюрбан, закріплений діамантом величиною з волоський горіх. З-за пояса видніється руків’я пістоля мистецької роботи й ятаган у піхвах, інкрустованих рубінами. Сандокан виводить своїм баритоном: «Майлу, під небом Сингапуру, де під укривалом золотих зірок зародилось наше кохання», а за ним слідом — його вірні «тигрики», спраглі до крові, з ятаганами у зубах, нахвалюють: «Момпрасем, наша флотилія, що потішалася з англійців, звитягу несе над Мальтою, Александрією, Судою й Ґібралтаром...»
А ось і Сірано де Бержерак, вийняв шпагу з піхов і, наспівуючи баритоном трішки у ніс, звертаючись широким жестом до глядачів, запитує: а чи знаєте ви мою сестричку, дивачку модернову й симпатичну, в світі не знайти іншої такої, щоб танцювала буґі-вуґі, з усмішкою щирою, англійською звабливою тобі шепотіла for you.
За Сірано з’являється манірна Жозефіна Бейкер, але тепер уже голенька, хіба що оперезана банановою спідничкою навколо стану, просто як ті калмички з книжечки «Раси й народи землі», й ніжно наспівує: «О, як страждаю й мучуся я, лиш подумавши, як згрішив я проти свого Отця...»
Далі, співаючи, що кохання такого більше не буває, йде сходами Діана Палмезі: «Il n’y a pas, il n’y a pas d’amour heureux», слідом Янез де Гомера щебече на іспанський манер «О, Маріє, ла О, дай поцілую тебе, о Маріє, ла О, як жадаю тебе кохати, лиш погляну на тебе одненьку й не можу встояти, рідненька»; до них приєднується нільський кат з Леді Вінтер. Він, крізь сльози, промовляє: «Твоє волосся — золоте колосся, жадані вуста, одним ударом голова з плечей твоїх зліта — чччик, покотилась чарівлива голова Міледі з випеченою лілією на чолі, котиться, котиться сходами вниз, майже до моїх ніг», і ось вже чотири мушкетери виводять фальцетами: «She gets too hungry for dinner at eight, she likes the theater and never comes late, she never bothers with people she’d hate, that’s why Milady is a tramp!»[280] Слідом спускається Едмон Дантес, приспівуючи: «О, друже мій, друже мій, я оплачу рахунок твій», виходить абат Фаріа, зодягнений в мішковинну сутану, на Дантеса вказує й промовляє: «це він, він, я впевнений, це саме він», слідом скачуть Джим, доктор Лівсі, лорд Трелоні, капітан Смоллетт і Довготелесий Джон Сільвер, перевдягнений у свою італізовану версію П’єтро Дерев’яна Нога, що на кожній сходинці один раз пристукує справжньою ногою й тричі — дерев’яним протезом. Вони всі гуртом змушують абата повернути скарби Флінта, Бен Ґан з лютою посмішкою Тріґера Хоґса промовляє крізь свої кінські зуби: «Чі-і-із!» Під брязкіт тевтонських колодок до люду виходить Товариш Ріхард і викаблучується у ритмі: «New York, New York, it’s a wonderful town! The Bronx is up and the Battery’s down»[281]. Людина, що сміється, обійнявши Леді Жозіану, оголену, як тільки може бути жінка у повнім озброєнні, щонайменше десять разів притупцьовує на кожній сходинці, вибиваючи «І got rhythm, I got music, I got my girl, who could ask for anything more?»[282].
А вгору сходами, завдяки сценічному ефекту доктора Царро, знизу до самої верхівки протягують дивовижні сяючі рейки, якими нагору проїжджає Філотея. Вона здіймається на самісіньку верхівку сходів, проникає у ліцейську вітальню, а звідти, немов бджілки з веселого рою, показуються й поспіхом сходять донизу дідусь, мама, ведучи Адусю за ручку, лікар Озімо й пан П’яцца, дон Коньяссо, панотець із монастиря Сан-Мартіно й Ґраньйоло — шия у нього перемотана бинтами, що підпирають йому потилицю, як у Еріка фон Штрогейма[283], так що плечі у нього видаються майже рівними, й усі гуртом в унісон заводять:
І ось над усіма планерує Мео, його неймовірно віслючі вуха розвіваються од вітру, потім вриваються всі хлопчаки з Ораторіо, але цього разу зодягнені у мундири Патруля Слонової Кістки, й, виштовхнувши вперед Фенґ, граційну чорну пантеру, у такому незвичному вигляді наспівують, наче псалми: «Відбувають каравани у Тіґрай».
Зробивши кілька пострілів, crack-crack, у носорогів, що паслися недалечко, скидають зброю й капелюхи, аби вітати її — царицю Лоану.
Вона показується у цнотливому бюстгальтері й спідниці, що майже відкриває пупок, обличчя її закрите білою вуаллю, на капелюсі — перо, широка мантія коливається від легенького повіву вітру, граційно хитаючи стегнами, вона наближається поміж двох маврів, зодягнених, як імператори інків.
До мене спускається дівчина з «Безумств Зіґфілда»[284] і, привітно всміхаючись, заохотливо киває у бік головного входу до ліцею, звідки виходить дон Боско.
275
Синє небо наді мною всміхається, навколо лиш неба синява, сині птахи співають пісні, більше нікого — вони лиш одні (англ.).
276
У повітрі, як у леті, це славне відчуття, від котрого я безтурботно співаю із самого рання, я пускаюся у путь, у повітрі, як у леті, до небес і до землі, ось і ми... (англ.).
277
Хлоп’ята з вулиці Пала — персонажі з повісті Ференца Молнара (1878—1952) — угорського дитячого письменника.
278
Йдеться про персонажів «Піноккіо» Карло Коллоді.
279
У греків: провідник душ у царство мертвих, наприклад Гермес.
280
О восьмій вона вже дуже зголодніла, ревно до театру ходить, але ніколи пізно не приходить, на ненависний люд чхати вона хотіла, ох, Міледі, яка ж вона повія! (англ.).
281
Нью-Йорк, Нью-Йорк, яке чарівне місто! Нагорі Бронкс, а по низу — Баттері... (англ.).
282
І ритмічно, і музично, і дівчину свою я обіймаю міцно, чого ж іще хотіти? (англ.).
283
Ерік фон Штрогейм (1885—1957) — режисер, сценарист, актор, що грав у фільмі «Велика ілюзія» (1937) Жана Ренуара (йдеться саме про цю роль інваліда у гіпсовому комірі).
284
«Безумства Зігфілда» (1947) — мюзикл, створений на основі постановок Флоренца Зіґфілда (1869—1932) — американського постановника феєричних шоу.