Таємниче полум'я цариці Лоани

Наспівом, скандуючи імена семи царів Рима, забувши ім’я останнього, стрімголов котяться семірко гномів, слідом прискоком біжать Міккі-Маус зі своєю подружкою Мінні, за ними під мелодію «А Піппо і не знав» під ручку чимчикують Гораціо та корова Кларабелла, обтяжена діадемами з власного скарбу. Слідом поспішили Піппо, Пертика та Пала, Чіп, Курка й Альваро, майже корсар, поряд — Алонсо-Алонсо на прізвисько Алонсо, раніш засуджений за викрадення жирафеняти, і тут-таки слідом, під ручку, Дік Фульміне, Дзамбо, Барейра, Біла Маска й Флаттавіон, наспівуючи пісеньку «Ой у лісі партизан», слідом маршем пройшлися геть усі хлоп’ята з «Серця» Де Амічіса, під проводом Дероссі, з маленьким ломбардійцем-розвідником, з сардинським барабанщиком та панотцем Коретті, чия долоня досі була тепла від королівського потиску. Вони наспівували «Прощавай, Луґано прекрасне, женуть нас без вини, тепер в далеку далечінь анархісти мають йти». Франті з винуватим виглядом плентався в останньому ряду, наспівуючи «Люлі, люлі, засни, Ісусе любий...»

Спалахнув феєрверк. Залляте сонячним промінням небо заблищало розсипом золотих зірок, на сяйливі сходинки звалилися Термогеновий Блазень, що дихає полум’ям, п’ятнадцять дядечків Ґаетано й Людина-Пресбітеро з купою олівців замість волосся, їхні кінцівки знавісніло вибивали чечітку у ритмі «І am yankee doodle dandy», з видань «Бібліотеки для юнацтва» вибігла цілісінька юрба дорослих та малих: Джильола з Коллефйоріто, виводок Лісових вуханів, синьйорина з Сольмано, Джанна Превенті, Карлетто з Керноеля, Рампікіно, Едітта, спадкоємиця Ферлака, Сюзетта Моненті, Мікеле з Вальдарти, Мельхіоре фьямматі, Генріх з Вальневе, Валія та Тамариск, навалою летючих привидів верховодила Мері Поппінс, геть усі були зодягнені у військові берети, як у хлопчаків з вулиці Пала[277], і мали довжелезні носи, як у Піноккіо. Ритмічно вибивали милицями Кіт та Лисичка вкупі з конвоїрами[278].

А потім, як за знаком психопомпа[279], з’являється Сандокан. Він зодягнений у туніку з індійського шовку, оперезану на талії широким блакитним поясом, прикрашеним коштовним камінням, і тюрбан, закріплений діамантом величиною з волоський горіх. З-за пояса видніється руків’я пістоля мистецької роботи й ятаган у піхвах, інкрустованих рубінами. Сандокан виводить своїм баритоном: «Майлу, під небом Сингапуру, де під укривалом золотих зірок зародилось наше кохання», а за ним слідом — його вірні «тигрики», спраглі до крові, з ятаганами у зубах, нахвалюють: «Момпрасем, наша флотилія, що потішалася з англійців, звитягу несе над Мальтою, Александрією, Судою й Ґібралтаром...»

А ось і Сірано де Бержерак, вийняв шпагу з піхов і, наспівуючи баритоном трішки у ніс, звертаючись широким жестом до глядачів, запитує: а чи знаєте ви мою сестричку, дивачку модернову й симпатичну, в світі не знайти іншої такої, щоб танцювала буґі-вуґі, з усмішкою щирою, англійською звабливою тобі шепотіла for you.

За Сірано з’являється манірна Жозефіна Бейкер, але тепер уже голенька, хіба що оперезана банановою спідничкою навколо стану, просто як ті калмички з книжечки «Раси й народи землі», й ніжно наспівує: «О, як страждаю й мучуся я, лиш подумавши, як згрішив я проти свого Отця...»