Там, де козам роги правлять

— Облиш, покинь усе те, помагай нам,— гукав на нього батько.

— Він ще десь тут, з гаю прийшов, ясно видно...

— Стій, дурню, зажди!

Не спинив. Гнаний якимось дужчим за нього поштовхом, Метек побіг туди, куди вели глибокі сліди ніг на мокрій землі. Нічого, що вони зараз же зникали на твердому грунті, що, власне, його думка гнатися за злочинцем, який, мабуть, уже давно втік,— увесь цей намір був просто безглуздям, а на пожежі, де так потрібна була кожна пара рук, ставало на одного рятівника менше.

Полум’я било високо вгору, відблиски розлилися аж до гаю, впали на кущі горобини біля стежки, що вела до озера. То вогонь добрався досередини стодоли, жадібно накинувся на купи соломи й сіна, які там лежали. Люди тікали з даху. Яницький, не шукаючи драбини, просто зсунувся на землю. Вогонь обпік йому лице, лісничий гарячково тер руками голову,— на неї сипонули іскри...

— Тут він, тут! — крізь шипіння, тріск і злякані голоси пробився крик Метека.

Хлопець уже зупинився й хотів повертати. І раптом у розливі світла помітив, як біля високих сосен причаїлася невиразна, темна людська постать,— яснішою плямою вирізнялось тільки обличчя, обернене до вогню.

Метек, незважаючи ні на що, побіг туди. Темна постать одірвалася від стовбура, затріщало якесь гілляччя, відблиски пожежі зникли, стало темно, в гущавині дерев і кущів уже не видно було стежки до озера. Тільки тупіт ніг виказував напрямок.

Метек спіткнувся, в останню мить ухопився рукою за стовбур горобини, стрибнув через недбало накидану купу хмизу, незчувся, коли опинився біля озера, на якому шуміла, розлившись поверх льоду, вода. Очі поволі звикали до темряви, і хлопець чітко розрізнив тінь, яка, згорбившись, сунула по воді. Метек завагався. Озеро було грізне, вода сердито билась об берег, затріщала крига, заглушивши на мить інші звуки.

— Стій! — гукнув Метек.— Сті-і-ій!

Тінь на льоду спинилася. В місячному сяйві невиразно замаячила трохи ясніша пляма обличчя. Гучний лютий сміх докотився з вітром до Метека.

— Сті-і-ій!

Тінь знову рвонулась тікати. Метек з болем бачив, що відстань між ними збільшується. Їх відділяло вже, мабуть, понад сто метрів. Хлопець якусь мить вагався, а потім, не роздумуючи більше, кинувся в шумливу воду і, ковзаючись на зрадливій кризі, погнався за палієм. Упав, схопився геть мокрий, не спускаючи очей з постаті злочинця — його тепер було добре видно у місячному світлі. Відчував, як під ногами осідає лід, але не зважав ні на що. Туга хвиля води вдарила його в ноги, дістала аж до пояса. Хлопець насилу перебрів через неї, побіг далі, думаючи тільки про те, що йому неодмінно треба догнати того типа, не дати йому дістатися до другого берега.

А чорна постать у голубуватій темряві, що ряхтіла розсипаними на воді сріблястими блискітками, здавалося, весь час віддалялася. Метек відчував, як гупає у нього серце, перед очима пливуть якісь плями, він знову посковзнувся, але не впав — шалено розмахуючи руками, зберіг рівновагу.