Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Тоді глибока й сумна тривога пойняла серце грізного і всевладного перського царя Дарія. Він покликав своїх полководців і сказав їм у розпачі:
“Тепер і я пристаю на вашу думку, мої радники, наближені і воєначальники! Нам треба поспішати звідси. Дійсно, подарунки сколотських вождів означали те саме, що ви казали мені. Сколоти ставляться до нас цілком зневажливо! Вони настільки певні своєї перемоги над нами, що навіть забули про нас, коли побачили маленьку тваринку — зайця. Якщо вони такі дужі, що зовсім не бояться нас і зневажають нас, то хіба можемо ми вийти битися в ними? Давайте швидше повертатися додому, щоб не сталося ще більшої ганьби!”
Так сказав всевладний і грізний перський цар Дарій — і тієї ж ночі велике перське військо, не вийшовши на бій з сколотами, потай вирушило на схід, кинувши своїх поранених і хворих, кинувши напризволяще, щоб не заважали тікати, всіх слабих і кволих…
Слухайте мене, старого Ормада, слухайте! Так безславно тікав од сколотів великий і грізний перський цар Дарій, володар чи не цілого білого світу, тікав з залишками свого незліченного війська. Того самого великого війська, яке ціла земля вважала непереможним і боялася самої лише згадки про нього… І те страшне військо тікало від сколотів, не прийнявши довгожданого бою, бо злякала його і самого всевладного перського царя Дарія мудрість сколотських вождів і відвага славних сколотських воїнів… І тікав цар Дарій із своїм військом, як наляканий заєць, що на нього полювали сколотські воїни перед лицем цілого перського табору… Але всю свою славу залишив цар Дарій у широких сколотських степах. А сколотські воїни дістали багату воєнну здобич, і стали сколоти уславленими серед усіх народів, бо вони перемогли грізного царя Дарія, володаря майже всіх країн на землі. Слава хоробрим сколотським воїнам, слава! Слава мудрим сколотським вождям, слава!
Старий Ормад закінчив свою розповідь. Він іще хитав стомлено сивою головою, ще беззвучно шепотів щось, а вже з усіх кінців лунали радісні, збуджені вигуки, дзвеніла зброя, якою несамовито розмахували скіфи-воїни. Захоплені героїчним оповіданням, запалені старим Ормадом, вони нестримно виявляли своє піднесення. І знову злетіли вгору чаші з оксюгалою, задзвеніли тимпани і засвистіли кістяні дудки. Буйна веселість охопила всіх, хто був на майданчику.
Сколот власноручно налив золоту чашу й урочисто підніс її Ормадові. Дід поважно прийняв чашу, хоча й робив це навпомацки, і підніс її до губів. Руки його по-старечому тремтіли, оксюгала розхлюпувалась. Але він випив усю чашу не відриваючись. Аж потім голова його безсило впала на груди, він схилився набік і задрімав, знесилений втомою, наче й не чув гомону й шалених вигуків навколо себе.
Дмитро Борисович, збуджений не менш за скіфів, говорив товаришам:
— От тепер я переконався, що старий Геродот був цілком правий у своїх записах! Усе, чисто все він розповів правильно, крім кількох незначних дрібниць. А ми сперечалися, брали під сумнів цю сторінку стародавньої історії, цей нещасливий похід Дарія! Товариші, це просто надзвичайно! Чуєте, Артеме, Лідо, тепер ясно все! А, та ви все одно нічого як слід не розумієте!..
— Розуміємо, все чисто розуміємо, Дмитре Борисовичу, — співчутливо заперечив Артем. Але археолог уже забув про нього і про Ліду. Він знову звернувся до Варкана, про щось запитував його і жадібно вслухувався в розповідь молодого скіфа.
Івана Семеновича не захопила атмосфера веселощів, що панувала на майданчику. Щось непокоїло його. Що саме — він ще не знав. Але він мав багатий життєвий досвід. Він умів якимось шостим чуттям передбачати наближення небезпеки. Щось подібне відчував він і зараз. Проте звідки все-таки вона, та небезпека, могла взятися?..
Становище їхнє було тепер нібито певне. Їх поважали, особливо після змагання з Дорбатаєм біля священної купи хмизу в степу, Дорбатай, хитрий і підступний Дорбатай, утратив як віщун свій вплив на довірливих скіфів, він навіть не прийшов на бенкет. Сколот добре ставився до чужинців, які чимсь подобалися йому, — можливо, тим, що вони осоромили його ворога, старого війцуна. Лишався тільки Гартак та ще оця купка старшин, скіфів-багатіїв, що, очевидно, належала до числа спільників і однодумців старого віщуна…
Вже не перший раз Іван Семенович крадькома приглядався до сина Сколота. І щоразу він пересвідчувався, Що Гартак поводиться і на бенкеті не так, як інші. Він ледве доторкався до їжі, випив лише маленьку чашу оксюгали — і від цього його сіре обличчя трохи порожевіло, очі забігали ще швидше. Здавалося, що Гартак когось весь час шукав поглядом — і не знаходив ніде. Але він не кидав своїх шукань.