Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Навіть під час розповіді старого Ормада Гартак весь час помітно непокоївся. Один раз його швидкий погляд натрапив на Івана Семеновича. Очі Гартака миттю сховалися, потупилися, він нахилив голову, вдаючи, що уважно слухає Ормада. Проте через кілька секунд він знову крадькома зиркнув на чужинців, зокрема на Івана Семеновича. В очах його була прихована лють, це було ясно, хоча він і маскував її якоюсь жалюгідною подобою посмішки.
“Ворог… ворог… та ще й дуже небезпечний… — подумав Іван Семенович. — Але ж він не насмілиться нічого зробити тут, бо ми його урочисті гості!”
Чимало сумнівів і підозрінь турбувало Івана Семеновича. Проте зараз не можна було нічого вирішити. Та, до речі, увагу його відвернули нові вибухи гуркотливої скіфської музики — тимпанів і дудок. Тепер це була весела, грайлива мелодія в швидкому темпі, яка раз у раз переривалася брязкотом мечів, наче своєрідним приспівом. Найближчі до підвищення Сколота скіфи поспішно відсувалися, звільняли місце. І одразу ж троє струнких дівчат хутко пробігли між ними, спинилися на вільному місці перед підвищенням і почали танцювати.
Спритні танцюристки змагалися між собою. Вони то легко і граціозно наче пливли по килиму, ледве торкаючись його носками своїх маленьких чобіт, то високо підстрибували в повітря, то наче розпластувалися по землі. Грали тимпани, свистіли дудки, лунали вигуки глядачів, які в такт мелодії вдаряли чашею об чашу або мечем об меч.
Ліда, яка дуже любила танці, захоплено дивилася на струнких скіфських дівчат, що своєю майстерністю привернули до себе увагу всіх.
Дмитро Борисович упивався рідкісним видовищем, бурмочучи про себе:
— Отакий малюнок був на Куль-Обських золотих пластинах… саме такі рухи… впізнаю, напевне, це тилові рухи танцю… а тепер закинуті назад руки, так…
Музика раптом змовкла. І разом з останніми звуками тимпанів і дудок танцюристки застигли, мов прикипіли до місця. Це був красивий і своєрідний ефект: підкреслена, майже кам’яна нерухомість після бурхливого, сповненого хутких рухів танцю. Сколот подав знак, і служники піднесли танцюристкам чаші з оксюгалою. Молоді скіфські дівчата, ще важко дихаючи після танцю, вклонилися вождеві, не вагаючись випили оксюгалу й побігли з майданчика під гучні оплески гостей.
Іван Семенович глянув у бік Гартака. Той тримав у руках чашу з оксюгалою, але не пив. Геолог помітив, як здригаються руки Гартака. Ось він опустив чашу; його очі пильно дивилися кудись ніби за межі майданчика. Іван Семенович простежив за поглядом Гартака: справді, між дальніми кибитками наче відбувався якийсь рух. Немов якась група людей проходила там, наближаючись до бенкетуючих. Хто це?
Він ще раз пильно глянув на Гартака, і в нього не лишилося вже жодного сумніву: то наближалися саме ті люди, появи яких Гартак чекав увесь час. Він нервово стискав пальці, на його перекривленому від напруження обличчі нестримно сіпався дрібний м’яз. Він не відривав погляду від людей, що йшли сюди.
І майже одразу Іван Семенович почув стурбований голос Ліди:
— Товариші, сюди йде Дорбатай!
— І його підручні жінки-жриці, — додав Артем, вдивляючись в людей, що наближалися, освітлені нерівним, стрибаючим полум’ям факелів.
— Хм… що ж йому тут потрібно?.. — замислено додав Дмитро Борисович.
А старий віщун уже поважно проходив поміж скіфами. Він був такий самий урочистий і поважний, як і раніше, ніби нічого з ним не трапилося, ніби й не зазнав він ганебної поразки в сутичці з Артемом. Дорбатай ішов прямо до підвищення Сколота, не звертаючи уваги на гамір, на вигуки сп’янілих воїнів і мисливців. Він ішов, як похмурий загрозливий привид, — і його червоний плащ важко тягнувся за ним позаду, високий головний убір, оздоблений золотими фігурками звірів, насунутий був до самих брів. У руках віщуна був довгий посох з золотою фігуркою сови.
Сміх і розмови вщухали там, де проходив Дорбатай, наче він гасив їх самою своєю темною тінню. А за ним посувалися його підручні, зодягнені так само врочисто, жінки у розшиті льняні сукні, а чоловіки — в святкові червоні короткі плащі в оздобами, з кинджалами за поясом.
У тиші несподівано пролунали поодинокі вітальні вигуки. То вітали Дорбатая старшини, що сиділи й досі в окремій купці скіфів-багатіїв. Варкан, який збентежено і тривожно дивився на новоприбулих, тихо сказав Дмитрові Борисовичу:
— Це дуже дивно… Дорбатай майже ніколи не з’являється на бенкетах. І тут його ніхто не чекав… хіба що оті пихаті…