Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
Пухкіша з двох жінок виступила вперед і присіла перед ними в глибокому реверансі. У вухах у неї спалахнули кульчики з квадратними рубінами.
— Ви молоді люди з Альянсу? Ласкаво просимо до нас! Доброго вечора, панове, най будуть довгими ваші дні на землі!
Вони вклонилися в унісон, розшаркуючись, і подякували їй хором, чим розсмішили її так, що вона вже у долоні заплескала. Її висока й худа супутниця удостоїла їх ледь помітної усмішки, так само тонкої, як і її стан.
— Я Олів Торін, — сказала повна дама, — дружина мера. А це моя зовиця Корал.
Корал Торін, досі всміхаючись так, що це було майже непомітно (її губи ледь видовжилися, а очі залишалися холодними), зробила символічний реверанс. Роланд, Катберт і Алан знову вклонилися через витягнуті вперед ноги.
— Вітаю вас у Будинку-на-набережній, — сказала Олів Торін. В її відкритій й радісній усмішці читалося, що її тішить візит молодих гостей із Внутрішнього світу. — Від щирого серця запрошую вас зайти.
— Нам дуже приємний ваш теплий прийом, пані, — відповів Роланд. А потім без жодних задніх думок і розрахунку поцілував їй руку. Від задоволення вона так весело розсміялася, що він і собі всміхнувся. Олів Торін сподобалася йому одразу. Добре, що першою він зустрів саме її, бо, за проблематичним винятком Сюзен Дельгадо, того вечора йому не трапилося жодної людини, яка б йому сподобалася і якій він зміг би довіряти.
Навіть попри морський бриз, надворі стояла тепла погода, і чоловік, що збирав плащі й пальто у вестибюлі, мав вигляд нікому не потрібного. Роланд не здивувався, впізнавши в ньому помічника Дейва. Жалюгідні залишки волосся в нього на голові були зализані назад із застосуванням якогось лиснючого жиру, а монокль спочивав у кишені сніжно-білої лівреї. Роланд кивнув йому, і Дейв, тримаючи руки за спиною, відповів кивком.
Їм назустріч уже йшли двоє — шериф Ейвері й підстаркуватий джентльмен, худий, мов сам Доктор Смерть із коміксів. За їхніми спинами, крізь широко розчинені подвійні двері, виднілася зала, вщерть заповнена людьми, які стояли і розмовляли, тримаючи в руках кришталеві бокали для пуншу і беручи наїдки з таць, що їх розносили служники.
Роланд встиг кинути Катбертові лише один промовистий погляд напівприкритих очей:
Запам'ятовуй усе. Кожне ім’я, кожне обличчя… кожну дрібницю. Особливо дрібниці.
Катберт звів брову (це був його потаємний знак згоди), а наступної миті Роланда вже затягнуло у вир вечірки. Той вечір став його першим на стрілецькій службі. І ще ніколи в житті він не працював важче.
Доктор Смерть виявився Кімбою Раймером, канцлером Торіна і міністром матеріально-технічних запасів (Роланд підозрював, що цю посаду вигадали спеціально з нагоди їхнього візиту). Він був на п’ять дюймів вищий за Роланда, якого в Ґілеаді вважали височенним; в око впадала воскова блідість обличчя, втім, не хвороблива. На голові в нього майоріли пасма сивого волосся, тонкого, як павутиння. Маківка була всуціль лиса, на крихітному носику сиділо пенсне.
— Діти мої! — сказав він, коли всі всім відрекомендувалися. Голос у нього був спокійний і сумовито-чесний, як у політика чи гробаря. — Ласкаво просимо до Меджису! І до Будинку-на-набережній, скромної оселі нашого мера!
— Якщо це скромна оселя, то хотів би я подивитися на той палац, який ви б могли збудувати, — сказав Роланд. Це зауваження було радше люб’язністю, ніж дотепом (зазвичай дотепником у них був Берт), але канцлер Раймер розреготався. І шериф Ейвері теж.
— Ходіть, хлопці! — запросив Раймер, виказавши достатню порцію задоволення. — Я впевнений, що мер уже нетерпляче чекає на вас.
— Еге ж, — промовив боязкий голос десь за їхніми спинами. Зовиця Корал зникла, проте Олів Торін ще й досі була поряд. Вона дивилася на нових гостей, добропорядно склавши руки перед собою в тому місці, де в неї колись, напевне, була талія. І всміхалася своєю теплою відкритою усмішкою. — Гартові дуже кортить з вами познайомитися. Я проведу їх, Кімбо, чи…
— Ні, ні, не варто вам турбуватися, у вас і так дуже багато гостей, і їм усім потрібна ваша увага, — сказав Раймер.
— Мабуть, ваша правда, — вона востаннє присіла перед Роландом і його супутниками в реверансі, і хоча її усмішка не зблідла і здавалася Роландові цілковито щирою, він подумав: «Її наче щось непокоїть. Здається, ця жінка у відчаї».
— Джентльмени? — покликав їх Раймер. Його зуби, відкриті в усміху, здавалися неправдоподібно величезними. — Ви йдете?
І він повів їх повз шерифа, що теж шкірився в посмішці, до зали учт.