Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
— Дякуємо за чай і гостинність, — сказав Роланд. — Будь ласка, перекажіть мерові Торіну подяку за запрошення. Ми неодмінно прибудемо завтра, рівно о восьмій.
— Еге ж. Я так само.
Роланд повернувся до Дейва. Цей достойний чоловік так здивувався, що його знову помітили, що, сахнувшись, мало не вдарився головою об Дошку оголошень.
— І, прошу, подякуйте дружині за чай. Він був неперевершений.
— Подякую. Дякую-сей.
Вони пішли надвір у супроводі Верховного Шерифа Ейвері, схожого на доброзичливу гладку вівчарку.
— Що ж до того, де вам оселитися… — почав він, коли вони спускалися сходами ґанку і йшли доріжкою до коней. Щойно їхня компанія потрапила під промені сонця, з шерифа градом полився піт.
— Ох, геть із голови вилетіло, — сказав Роланд, ляснувши себе долонею по лобі. — Ми стали табором на тому довгому схилі, де пасеться багато коней. Я впевнений, ви знаєте, де це…
— Крутояр, еге.
— …але без дозволу, бо тоді ми ще не знали, в кого можна спитати.
— То земля Джона Кройдона. Не думаю, що він вам заборонить там жити, але ми маємо для вас дещо ліпше. На північний захід звідси є Смуга К. Колись вона належала родині Гарберів, та після пожежі вони покинули її й переїхали. Тепер нею володіє Асоціація конярів, це така місцева групка фермерів. Я говорив про вас, хлопці, з Френсісом Ленґілом, він зараз президент асоціації, і він сказав: «Оселимо їх у Ґарберів, чом би й ні?»
— Чому й ні? — погодився Катберт лагідним, задумливим голосом. Роланд зиркнув на нього, але Катберт цього не помітив: він дивився на затоку, де сновигали маленькі рибальські човники, схожі на водяних жучків.
— Еге ж, і я так сказав: «А й правда, чом би й ні?» Садиба згоріла, але ж бараки досі стоять. І стайня, і літня кухня біля неї. За наказом мера я взяв на себе сміливість заповнити комору харчами і розпорядився там трохи все поприбирати та причепурити. Там можуть траплятися жучки, але вони не кусаються. І змії там теж не водяться, хіба кілька під підлогою, але якщо вони там, то нехай там і будуть. Чуєте, хлопці? Хай собі там і лишаються!
— Нехай лишаються, під підлогою, де їм так добре, — погодився Катберт, схрестивши руки на грудях і все ще не відриваючи погляду від затоки.
Ейвері скинув на нього недовірливим поглядом, і його усмішка в кутиках рота затремтіла від непевності. А потім він повернувся до Роланда і знову вишкірився на всі кутні.
— Дах не дірявий, не протікає. Якщо піде дощ, ви не змокнете. Що скажете? Як вам пропозиція?
— Це більше, ніж ми заслуговуємо. Гадаю, ви дуже добре виконуєте свою роботу, а мер Торін аж надто люб’язний. — І він справді так вважав. Питання тільки: чому така люб’язність? — Але ми цінуємо, що він усе продумав. Правда, друзі?
Катберт і Алан енергійно закивали.
— І вдячно приймаємо його допомогу.
Ейвері кивнув.
— Я йому перекажу. Ідіть з миром, хлопці.
Біля перекладини, до якої прив’язували коней, Ейвері ще раз потиснув усім руки, і цього разу його найприскіпливіший погляд дістався їхнім коням.
— Тоді до завтрашнього вечора, юні джентльмени?
— До вечора, — запевнив Роланд.
— Як гадаєте, знайдете Смугу К самотужки?
І знову Роланда неприємно вразило приховане презирство і підсвідома зневага у шерифовому голосі. А втім, воно й на краще. Якщо Верховний Шериф вважав їх тупоголовими, то хтозна, чи не можна буде надалі цим скористатися?
— Знайдемо, — запевнив Катберт, вибираючись на коня. Ейвері підозріливо роздивлявся грачиний череп на луці Катбертового сідла. Помітивши це, Катберт, проте, змовчав, здивувавши і водночас потішивши Роланда своєю несподіваною стриманістю. — Бувайте здорові, шерифе.
— І вам зичу того самого, хлопче.
Він залишився стояти біля стовпа, гладкий чоловік у сорочці кольору хакі, під пахвами якої розпливалися великі плями поту, і в чорних чоботях, надто блискучих для невтомного захисника-шерифа. «А де ж той кінь, на якому він цілісінький день об’їжджає територію? — подумав Роланд. — Хотів би я хоч одним оком глянути на цю ломову коняку».
Ейвері помахав їм на прощання. Помічники на чолі з Дейвом підійшли до дороги і теж помахали.
Щойно троє парубчат із Альянсу всілися на своїх дорогущих, за-батьківські-гроші-куплених коней і відбули в бік Хай-стрит, шериф і його помічники махати перестали. Ейвері повернувся до Дейва Голіса, з чийого обличчя вираз недоумкуватого благоговіння вже зник. Тепер помічник здавався вочевидь розумнішим.
— Що думаєш, Дейве?
Дейв підніс свого монокля до рота і заходився нервово гризти мідну оправу. Шерифові вже давно остогидло відучувати його від цієї поганої звички. Та що там, навіть Дейвова дружина Джуді — і та здалася, хоча Джуді Голіс (в молодості Джуді Вертнер) вміла добиватися свого, коли хотіла.