У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

Одетта де Кресі незабаром знов одвідала Сванна, відтак почала вчащати до нього; і, безперечно, кожен її прихід викликав у ньому розчарування, коли він бачив її личко, чиї риси дещо забувалися у проміжку між зустрічами, дарма що воно було в неї таке виразне і таке не на її літа змарніле. Розмовляючи з Одеттою, він шкодував, що рідкісна її врода не належала до того типу, який мимоволі викликав у нього захват. Треба, до речі, зауважити, що личко Одетти здавалося йому худішим і довгобразішим через те, що лоб і верхня частина щік, ці гладенькі і майже плескаті поверхні, були закриті пасмами волосся, — жінки начісували їх тоді на лоба «кучериками», завивали «баранцем» і напускали недбалими локонами на вуха; що ж до її напрочуд зграбної фігури, то дуже важко було уявити її як єдине ціле (важко тільки через тодішню моду, бо вбиратися з таким смаком, як Одетта, уміло не гурт парижанок): корсаж піднімався так, ніби під ним був великий живіт, потім випинався мисок, і уже під корсажем здувався розтруб подвійних спідниць, створюючи враження, що жінка складається з різнорідних частин, погано припасованих одна до одної; рюшики, шлярки, виточки, скоряючись лише примсі узору чи щільності краму, цілком вільно мандрували до бантиків, до мереживних нашивок, до цупких торочок чорного стекляруса або вкладалися вздовж корсета, але не мали ніякого зв'язку з живим тілом, а тіло, незалежно від того, облягали його всі ті витребеньки чи, навпаки, відіймалися від нього, задихалось або тонуло в них.

Та коли Одетта покидала його, Сванн з усмішкою згадував її жалі, що так довго тягтиметься для неї час, поки він дозволить їй знову прийти до нього; йому пригадалося, з яким схвильованим, збентеженим виразом вона просила була колись, щоб він не дуже відкладав її зустріч із нею, яке несміливе благання прозирало тоді в її погляді, благання таке саме зворушливе, як її круглий білий солом'яний капелюшок з китичкою штучних братків, підв'язаний під підборіддям чорними шовковими стрічками. «А хіба ви, — спитала вона, — не прийдете якось до мене на філіжанку чаю?» Він послався на невідкладну роботу, на етюд, занедбаний ним уже кілька років тому, про Вермера Делфтського. «Я розумію, що я ні на що не здатна, знаю, якою я здаюся нікчемною з такими поважними вченими людьми, як ви, — відповіла вона. — Я — жаба перед ареопагом! І все ж мені так кортить учитися, багато знати, бути втаємниченою! Як це має бути цікаво — порпатися в старих книгах, зазирати в рукописи! — вела далі вона з самовдоволеним виглядом елегантної жінки, яка запевняє, що ніби тільки й мріє про те, щоб сісти, не боячись закалятися, за якусь брудну роботу, ну, скажімо, куховарство, і «власноручно місити тісто». — Ви сміятиметеся наді мною, але я нічого не чула про цього маляра, який заважає вам приїхати до мене (вона мала на увазі Вермера), — він ще живий? Чи є якісь його полотна у Парижі? Я хочу скласти собі уявлення про те, в чому ви кохаєтеся, спробувати відгадати, що ховається під цим високим думним чолом, у цій голові, де працює без утоми думка, я маю знати: от про що він мислить! Яке щастя було б підсобляти вам у вашій роботі!» Він виправдувався тим, що боїться заводити нових друзів, причому це побоювання він узивав елегантно побоюванням зробитися нещасним. «Ви боїтеся прихилля? Диво, та й годі. А я тільки цього й шукаю, я б за це наклала головою, — промовила вона природним і переконаним тоном, який зворушив його. — Вам, мабуть, довелося страждати через якусь жінку. І ви вирішили, що всі інші такі самі, як вона. Вона не зуміла вас зрозуміти, адже ви зовсім особливий! Саме за це я і вподобала вас із першого погляду, я зразу відчула, що ви не такий, як усі». — «Та й ви самі теж, — докинув слівце він. — Я добре знаю, що таке жінки, у вас має бути купа справ, нема ні промитої хвилини». — «У мене? Що ви! Мені зовсім нема чого робити! Я завжди вільна і завжди буду вільна для вас. Вам хочеться мене бачити, пошліть по мене в будь-яку пору дня й ночі, і я з радістю прилечу до вас. Гаразд? Як було б славно, якби ви познайомилися з пані Вердюрен, я до неї ходжу щовечора. Бачте, ми б з вами там сходилися, і я думала б, що ви буваєте у неї трошки й ради мене!»