У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

— На Білий тиждень я приїду… попрощатися з вами, бо Великдень ми проведемо в Оверні.

— В Оверні? Та вас там поїдом їстимуть блохи й нужа! Ну що ж, віншую вас!

Потім, помовчавши трохи:

— Ви бодай попередили б нас, ми б усе нарихтували і поїхали б гуртом, цілком комфортно.

Достоту так само, коли в когось зі «своїх» заводився приятель, або якась «завсідниця» починала крутити роман, і через це вони могли «дременути», Вердюрени, яких анітрохи не лякало те, що жінка має бахура, аби лиш вона являлася вдвох із ним, аби лиш вони фліртували перед їхніми очима і не цуралися їх, казали: «Гаразд, приведіть сюди вашого друга». І його піддавали спробі, щоб з'ясувати, чи здатний він не мати секретів од пані Вердюрен і чи можна його прийняти до «гурту». Якщо він не годився, то «свого» або «свою», які того привели, відкликали набік і намагалися їх посварити з другом чи з коханкою. Якщо ж «новачок» подобався, то він ставав теж «своїм». Ось чому, коли цього року дама з напівсвіту сказала панові Вердюренові, що познайомилася з чарівним чоловіком, паном Сванном, і натякнула, що він був би щасливий, якби Вердюрени запросили його, пан Вердюрен одразу переказав її побажання дружині. (Він ніколи не зраджував своєї думки, не вислухавши спершу жінки, вся його роль зводилася до того, щоб уволяти її волю і волю вірних, у чому він показував дивезну вигадливість.)

— Власне, пані де Кресі має до тебе прохання. Вона хотіла б рекомендувати тобі свого приятеля, пана Сванна. Що ти на це скажеш?

— Ну хіба можна відмовити в чомусь такій чарівниці? Мовчіть, ніхто вашої думки не питає, кажу вам, що ви чарівниця.

— Ну, воля ваша, — відповідала Одетта манірно і додавала: — Ви ж саме здорові знаєте: я не fishing for compliments[9].

— Гаразд! Приведіть вашого приятеля, якщо він справді такий милий.

Звісно, «гурток» Вердюренів був геть чужий товариству, де обертався Сванн, і справжні світські люди вважали б, що тому, хто посідав таке виняткове становище, навряд чи треба домагатися запрошення до Вердюренів — хто вони такі, щоб з ними панькатися. Але Сванн так любив жінок, що, перезнайомившись з усіма аристократками, взявши від них усе, чого вони могли навчити його, він дивився на ту грамоту про натуралізацію, трохи не диплом шляхетства, виданий йому Сен-Жерменським передмістям, як на мінову вартість, як на вексель, власне, безвартісний, хоч він дозволяв йому виступати козирем у якійсь провінційній дірі чи в паризькій закутані, де йому впала в око донька полупанка або присяжного. Жага і кохання будили під ту пору в ньому марнославство, якого він нині здихався в повсякденному житті (бо саме марнославство подвигло його робити світську кар'єру, через яку він змарнував свою кебету на суєтні втіхи, а свою ерудицію в питаннях мистецтва поставив на службу світським дамам, радячи їм які купити картини і як обставити їхні особняки), і марнославство ж таки порвало його на те, щоб сяйнути перед гожою незнайомкою, яку ім'я Сванна саме по собі не заворожувало. Надто Сваннові починало кортіти, коли незнайомка була з простолюддя. Розумна людина не боїться видатися дурнем іншій розумній людині, — так само і світській людині не страшно, що її світськости не поцінує вельможа, — вона боїться сплохувати перед простаком. Відтоді як світ стоїть, три чверті душевних переживань, три чверті брехні, до якої людей під'юджувало марнославство і від якої вони тільки програвали, було витрачено перед тими, хто нижче від них на суспільному щаблі. І Сванн, простий і природний у поводженні з дюкинею, боявся сісти маком перед її покоївкою і позував перед нею.