Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
І пообіцяла вона те своєму чоловікові і багато років міцно своє слово тримала. Та раз трапилось, що поїхав цар на полювання, а тут саме два мужики приїхали, багатий і бідний, щоб цар їх розсудив.
Бідний просив багатого воза позичити. Той позичив, але за це сказав себе до міста одвезти. Повіз бідний багатого, і прийшлося їм у степу заночувати. А в бідного кобила жеребна була. Розпряг він її, пустив на пашу, а самі обоє полягали спати. Прокинулись вранці — кобила пасеться, а під возом лоша лежить. Багатий і каже:
— Це моє лоша, бо мій віз його вродив.
А бідний каже:
— Як же це? То ж моя кобила привела лоша, і воно моє.
І засперечались вони. Той каже: «Віз вродив», а той: «Кобила привела». Та й прийшли аж до царя судитися.
А тут саме царя нема. Три дні ждали, а цар з полювання не вертається. І став бідний царицю дуже просити:
— Розсуди ти нас! Бо несила мені більше ждати, та й багатий у мене лоша відбирає.
Не втерпіла цариця та й сказала:
— Ну, де ж це видано, щоб вози лошат приводили? Авжеж, його кобила привела! А чия кобила, того і лоша! — Та й віддала те лоша бідному.
Виїжджають мужики з царського двору, щоб уже додому їхати, а тут саме цар вертає. Побачив їх та й питає:
— А чого, мужики, приїжджали?
— Суду твого шукали, тільки ж нас вже цариця розсудила, — кажуть ті.
Розсердився цар, як таке почув, увійшов у свої палати та й каже до жінки:
— Ти зламала своє слово, забирайся тепер від мене, не хочу я з тобою жити!
І як вона не просилася, цар нічого й слухати не хотів. Тоді вона й каже:
— Мужу мій! Винна я перед тобою і мушу з тобою розлучитись. Але як був ти мені добрим чоловіком, то позволь мені по-доброму попрощатися з тобою. Зроблю я гарну вечерю та повечеряємо вдвох, згадаємо, що доброго разом зазнали, а завтра я й поїду звідси.
— Так, — каже цар, — і ти була також доброю жінкою, то хай буде так, як ти хочеш. А завтра, як від'їжджатимеш, візьми собі з мого двірця, що схочеш: що найдорожче і тобі найлюбіше і наймиліше.
І зробила цариця гарну вечерю, поставила на стіл з'їсти і випити, і сіли удвох; пригадують своє життя, цілує цариця свого чоловіка та плаче. А він каже:
— Добра ти жінка, але свого слова не зламаю; завтра від'їдеш.
А вона все йому чарку підливає. І впився він та й заснув. Тоді покликала цариця кучера, сказала йому вмостити віз подушками і запрягти коні. Винесли сонного царя на того воза, цариця сіла коло нього, і поїхали, куди очі бачать.
Так їхали всю ніч і весь ранок. Вже й сонце зійшло, вже й припікати стало, а цар спить, прокинувся аж в полудень — оглядається, питає:
— Що це таке? Куди ми їдем?!
— А ти ж казав, — відповіла цариця, — що як буду я з двірця виїжджати, щоб забрала з собою, що найдорожче і наймиліше. Я й забрала тебе, бо над тебе нема в мене нічого ні дорожчого, ні милішого!
Поцілував цар царицю і сказав повертати додому. З того часу вони вже ніколи не сварились і до самої смерті жили щасливо.
Розумниця
Було собі два брати — один убогий, а другий багатий. От багатий колись ізласкавився над бідним, що не має той ні ложки молока дітям, та й дав йому дійну корову, каже:
— Потроху відробиш мені за неї.
Ну, бідний брат відробляв потроху. А тому багачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові:
— Віддай мені корову назад!
Той каже:
— Брате! Я ж тобі за неї відробив!
— Що ти там відробив, як кіт наплакав тієї роботи, а то таки корова! Віддай!
Бідному жалко стало своєї праці, не схотів віддати. Пішли вони позиватися до пана.
Прийшли до пана. А панові, мабуть, не схотілося роздуматися, хто з них правий, а хто ні, то він і каже їм:
— Хто відгадає мою загадку, того й корова буде.
— Кажіть, пане!..
— Слухайте: що є в світі найситніше, найпрудкіше, наймиліше? Завтра прийдете скажете.
Пішли брати. Багач іде додому та й думає собі:
— От дурниця, а не загадка! Що ж ситніш над панські кабани, прудкіш над панські хорти, а миліш над гроші! Ге, моя корова буде!
Бідний прийшов додому, думав-думав, та й зажурився. А в нього була дочка Маруся. Вона й питається:
— Чого ви, тату, зажурилися? Що пан казав?
— Та тут, дочко, таку пан загадку загадав, що я й не надумаю, що воно й є.
— А яка ж загадка, тату? — Маруся питає.
— Та така: що є в світі найситніше, найпрудкіше, наймиліше?
– Є, тату, найситніше — земля-мати, бо вона всіх годує й напуває, та всіх же й поїдає; найпрудкіше — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а наймиліше — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.