Після війни. Історія Європи від 1945 року

Невідомо, чи справді радянська верхівка вірила запевненням Ґоттвальда в тому, що Комуністична партія Чехословаччини візьме першість самотужки. Однак принаймні до осені 1947 року Сталін залишив країну в спокої. Чехи вислали судетських німців (чим накликали на себе гнів Німеччини, а отже, поставили себе в ще більшу залежність від радянського захисту), а наголос, який післявоєнні уряди Бенеша робили на економічному плануванні, державній власності та важкій праці, нагадав принаймні одному французькому журналісту риторику й атмосферу ранньої радянської «стахановщини». На рекламних щитах у Празі портрети Сталіна висіли поруч із портретами Бенеша задовго до того, як комуністам навіть вдалося сформувати уряд, не говорячи вже про встановлення однопартійної монополії. Згадаймо, як міністр закордонних справ Ян Масарик з колегами за наказом Москви без вагань відкинули пропозицію про План Маршалла влітку 1947 року. Іншими словами, Сталін не міг нарікати на поведінку Чехословаччини.

Незважаючи на це, у лютому 1948 року комуністи влаштували в Празі політичний переворот, скориставшись недалекоглядною відставкою міністрів-некомуністів (через важливу, але маловідому причину — проникнення комуністів у поліцію), щоб захопити владу в країні. Празький переворот мав надзвичайне значення саме тому, що відбувся в більш-менш демократичній країні, яка здавалася такою дружньою до Москви. Це збурило західних союзників, які зробили висновок, що комунізм маршем прямує на Захід[78]. Можливо, це врятувало фінів: через проблеми, які створив для нього чеський переворот у Німеччині та в інших країнах, Сталін був змушений у квітні 1948 року піти на компроміс із Гельсінкі й підписати Договір про дружбу (після того як спробував застосувати до Фінляндії східноєвропейський сценарій і розділити соціальних демократів, а тоді змусити їх об’єднатися з комуністами у «Фінську лігу народної оборони», щоб привести останніх до влади).

На Заході празькі події стали тим тривожним дзвоником, який змусив соціалістів усвідомити реалії політичного життя в Східній Європі. 29 лютого вже не молодий Леон Блюм[79] надрукував у французькій соціалістичній газеті Le Populaire надзвичайно впливову статтю, в якій критикував західних соціалістів за неспроможність говорити вголос про долю своїх товаришів у Східній Європі. Завдяки Празі значна частина некомуністичної лівиці у Франції, Італії та в інших країнах відтепер чітко визначила свою належність до західного табору, через що комуністичні партії в країнах поза межами радянського контролю опинилися в ізоляції та поступово втрачали вплив.