Після війни. Історія Європи від 1945 року

Коли мирні угоди було підписано, комуністи більше не бачили сенсу зволікати, тож хронологія подій видається красномовною. 5 червня 1947 року Сенат США ратифікував Паризькі мирні договори з Болгарією, Румунією, Угорщиною, Фінляндією та Італією, попри занепокоєння американських дипломатів у Софії і Бухаресті. Уже наступного дня головного опонента комуністів у Болгарії, лідера Землеробської партії Ніколу Петкова (який відмовився услід за більш поступливими однопартійцями вступити в комуністичний Вітчизняний фронт) заарештували. Суд над ним тривав із 5 по 15 серпня. 15 вересня Болгарський мирний договір офіційно набув чинності, а через чотири дні США запропонували надати уряду в Софії дипломатичне визнання. Петкова стратили впродовж 96 годин. Вирок не оголошували до офіційної заяви Сполучених Штатів. Після страти Петкова за рішенням суду болгарські комуністи більше могли не боятися інших перешкод. Пізніше радянський генерал Сергій Бірюзов, розмірковуючи про те, як Червона армія підтримувала болгарських комуністів у боротьбі з «буржуазними» партіями, відзначав: «Ми не мали права не надати підтримку болгарському народу в його намаганнях розчавити цю зміюку».

У Румунії позиції комуністів були навіть слабші, ніж у Болгарії, де партія принаймні могла спертися на давні проросійські симпатії[74]. Хоча совєти обіцяли повернути Північну Трансильванію до Румунії (яка примусово відійшла до Угорщини в 1940 році), Сталін не мав наміру повертати ані Бесарабію чи Буковину, які були частиною СРСР, ані район Південної Добруджі на південному сході Румунії, що тепер стала частиною Болгарії. Через це румунські комуністи змушені були пояснювати значну втрату території, перебуваючи в ситуації, подібній до міжвоєнних років, коли їм плутали карти радянські зазіхання на Бесарабію, тоді — румунську територію.

Ще гірше було те, що румунську комуністичну верхівку часто формували навіть не румуни, принаймні згідно з традиційними румунськими критеріями. Анна Паукер була єврейкою, Еміль Боднараш — українцем, Василе Лука — трансильванським німцем. Інші були угорцями чи болгарами. Тож румунські комуністи, яких вважали чужинцями, повністю спиралися на радянські сили. Їхнє виживання залежало не від перемоги на виборах (це навіть ніколи не розглядали як досяжну мету), а від швидкості та ефективності, з якою вони могли окупувати державу, розділити й знищити своїх опонентів із «традиційних» партій ліберального центру — і вони напрочуд вправно впоралися із цим завданням. Уже в березні 1948 року кандидати за списками уряду отримали 405 із 414 місць на національних виборах. У Румунії, як і в Болгарії (чи в Албанії, де Енвер Ходжа мобілізував південні поселення тоскcьких албанців проти опору північних гегських албанських спільнот)[75], підривна діяльність і насильство не були одним із можливих засобів — вони були єдиним шляхом до влади.