Після війни. Історія Європи від 1945 року

Очевидно, що західні комуністи не могли втримати темп. Через декілька тижнів після того, як Торез отримав вищезгаданого листа, 2 червня, Москва укладала торговельні договори зі своїми східними європейськими сусідами та сателітами. Це було частиною спланованої реакції на План Маршалла й ту загрозу, яку він створював для радянського впливу в регіоні. На зміну політиці співпраці, яку провадили в Празі, Парижі та Римі і яку дотепер негласно підтримував Сталін, швидко приходила стратегія конфронтації, обґрунтована теорією двох непримиренних «таборів», поширюваною Ждановим.

Для її впровадження Сталін скликав зібрання в Шклярській Порембі в Польщі наприкінці вересня 1947 року. До участі були запрошені комуністичні партії Польщі, Угорщини, Румунії, Болгарії, Чехословаччини, Югославії, Франції, Італії та, звичайно, Радянського Союзу. Удаваною метою зустрічі було заснування «Комінформу» — Комуністичного інформаційного бюро, наступника Комуністичного інтернаціоналу, який відповідав би за «координацію» міжнародної комуністичної діяльності й забезпечував кращий зв’язок між Москвою та партіями-сателітами. Але насправді завданням, якому мало слугувати і зібрання, і Комінформ (що провів лише три зустрічі за весь період свого існування і був розпущений у 1956 році), було відновлення першості Радянського Союзу в міжнародному русі.

Сталін вирішив покарати та скомпрометувати всі «відхилення» вправо — так само, як він зробив це з більшовицькою партією двадцятьма роками раніше. У Шклярській Порембі представники Франції та Італії змушені були вислуховувати повчальні лекції з революційної стратегії від делегатів з Югославії Едварда Карделя й Мілована Джиласа, зразкове «лівацтво» яких окремо відзначили Жданов і Маленков, уповноважені від Радянського Союзу. Західні комуністи (разом із представниками чеських і словацьких партій, які також, очевидно, стали об’єктами критики) були цим заскочені зненацька. Мирне співіснування того ґатунку, якого вони намагалися досягти у внутрішній політиці, більше було неможливе. Формувався «антиімперіалістичний демократичний табір» (за словами Жданова). Потрібно було дотримуватися нової лінії. Тому Москва очікувала від комуністів більшої пильності й підпорядкування місцевих міркувань радянським інтересам.

Після зустрічі в Шклярській Порембі комуністи в усіх країнах перейшли до тактики конфронтації: страйків, демонстрацій, кампаній проти Плану Маршалла та — у Східній Європі — пришвидшеному захопленню влади. Центральний комітет Французької комуністичної партії під час зустрічі в Парижі 29‒30 жовтня 1947 року офіційно оголосив початок кампанії з очорнення своїх колишніх союзників-соціалістів. Італійським комуністам знадобилося трохи більше часу, щоб перелаштуватися, але на конгресі в січні 1948 року Італійська комуністична партія (ІКП) теж схвалила «новий курс», метою якого мала стати «боротьба за мир». Як наслідок, західноєвропейські комуністи, безумовно, постраждали: вони опинилися на узбіччі внутрішньої політики, а в Італії зазнали повної поразки у квітні 1948 року під час загальнонаціональних виборів, які відбулися за потужного тиску Ватикану та посольства США проти комуністів[81]. Але це не мало значення. У теорії «двох таборів» Жданова роль комуністів у західному таборі тепер зводилася до другорядних позицій і саботажу.