Іван Сила на прізвисько «Кротон»
- Автор: Копинець Антон
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97405-1-9
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Іван Сила на прізвисько «Кротон»». Краткое содержание книги:
Гей, не один сувій конопляного полотна наткала сестра Кормошки за своє життя! А скільки мають попадя та лозянські газдині красних покрівців-ліжників та волохатих килимів! І за тиждень не виміряєш.
Під високою саморобною постіллю, недалеко від покуття, сидить чорна квочка. Вона підгребла під себе курчат, а сама раз по раз дзьобає в землю, бо, мабуть, привиджаються їй золоті крихітки хліба чи зеренця кукурудзи. Але, може, небога дзьобати по всій хижці, та не натрапить собі на поживу.
— Но, та й сісти нема де, паночку, — підняла свій горб стара Кормошка і в перший раз побачила Івана лише до пояса, бо вище її голова не подавалася.
— То не біда, аби здоров’я, бабко, — відповів та сягнув у спідню кишеню. Вийняв гроші, що залишилися на дорогу, та віддав Кормошці. — Мийхайло передав, ваш синок. З Америки. — І чомусь почервонів, бо й сам не міг отямитись, як неправду сказав бабці.
Стара повернулася в той куток, де висіла якась чорна дощечка, перехрестилася до неї, припала на коліна:
— Заступниця, Пресвята Діво Марія, будь коло нього на всьому путі! Богородице-Діво, радуйся, — почала свою щоденну молитву, спершись чолом об долівку. Необавки піднялася, перехрестила Іванові ноги.
— Господь тебе приніс, чоловічку добрий. Аби сам мав щастячко та й твої дітки! Живий, небожатко… А я вже Службу Божу давала за ним. Дай мені твою руку, коли ти здоровкався з ним. Я буду думати, що ото синова рука, Михайликова…
Руки її тремтіли, наче від морозу. Іван погрів їх у своїх долонях, погладив холодні кістки.
— Заробить іще — та додому прийде, — пробував розрадити бабку. Але та лише схлипувала жалями і ще більше збиралася у клубок.
Майже до вечора ходив по селу, шукав родичів, давніх знайомих. Десь перед заходом сонця натрапив на Хриптового Андрія, що викорчував пні недалеко від своєї хижки. Він не міг обійти цю хату, його тягло до неї якоюсь невидимою силою.
— Видовбаю їх, неборе, а потому все літо буду користуватися, — сказав Андрій, обпершись на чекана. — Красну землю буде мати поміщик Горонді. Вилежалася, відпочила…
Андрій вийняв з кишені дешеву пачку тютюну, відірвав невеличкий листочок, насипав на нього перетерте куриво, закрутив чорними пальцями та й почав кресати вогню, прикректуючи та жмурячи очі. Сухий чір[105] загорівся від іскри, задимів, як у церковника кадило. Івану справді почувся запах ладану. Андрій закашлявся, краєчком долоні витер з великих сірих очей сльози:
— Життя наше, як тонка нитка…
А Іван дивився на двір, на віконця низької хатини. Здалеку він хотів побачити свою юність, а вона не виходила, не виглядала, не бігла до нього, як тоді… Вона тепер Андрійова…
Над селом валандався надвечірок: сумний, сірий, як і Андрієві очі. Раптом задзвонили мідні дзвони, мовби селяни ховали у величезну глибоку ніч ще один худенький день. Андрій зняв клебаню, перехрестився.
«Так-так! Так-так! Так-так!» — біжать вагони, залишаючи позаду себе дим від карпатського лісу.
Іван стоїть коло вікна, дивиться на поле, пошматоване та полатане, як і людська доля, невеличкими дарабчиками[106]-нивками, що обшиті нетривкими борозенками, і знов перед ним з’являється бідна Верховина, що скніє в закутині.
— Ми вже скоро дома, Іванку, — перервала його думку Ружена.
— Вже скоро, дорогенька…
«Дома! Хіба може бути домівство на чужині? Вона, правда, має право так казати. Та й діти тут народилися. Їх уже в школу треба давати. Але яку? До чеської їх не дам. Відправлю ліпше до діда…»
— Ну, дорогенький татку, збирайся. Поїзд уже підходить до вокзалу.
«Ба чи все життя буде на колесах?» — питає себе. І ніби чує відповідь: «То все від тебе залежить, як собі постелиш, так і виспишся…».
Ешелон заскреготав буферами, наче розгнівався, що паротяг прикотив його сюди, у таку тіснину.
— Де мій вузлик? — заметушився старшенький, заглядаючи мамі в плетений кошар. — Де мій вузлик? — поглянув на няньки, як голубий ряст перед світанком, очима.
— Який вузлик?
— Там косиці були. Проліски.
— Дома забув, може. В дідика, небоже.