Іван Сила на прізвисько «Кротон»
- Автор: Копинець Антон
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97405-1-9
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Іван Сила на прізвисько «Кротон»». Краткое содержание книги:
— Двоїчко маєш? — глипнув старий на Ружену та на дітей.
— Четверо, няньку. Старшеньких узяли. А менші — там…
— Обійстя, небоже, треба мати своє, бо інакше підеш підмонастир. Та й діти планітами стануть.
— Не стануть, няньку.
— Ти за них будеш, міркуй, одвічати. Перед людьми.
Іван осміхнувся, зрадів, що нянько журиться і про його діток. Гей, який ото з ними клопіт! Айбо й любив усіх однаково. Купить, бувало, калача і ділить кусниками кожному.
Нянько мовчки пішов у комору, приніс звідти плетеницю, повну отави. Розгріб її і вийняв десь із денця великі червонобокі яблука.
— Но, та ото дідик вам держав, — мовив, даючи кожному по яблукові. — А тепер давайте свої панські жмені, — і сягнув рукою в кишею, зацокотів волоськими горіхами.
— Дякую, дякую, дякую, — прощебетав старшенький, котрого назвали батьковим іменем.
— Богу дякуй, небоже, а не мені.
— А нянько каже, що тому треба дякувати, хто щось дає.
— Тому, тому, небоже…
І старий знову поглядає на сина, котрий мав би бути коло нього, аби землицю орати та хліб сіяти. Перед ним стоїть дужий урвитул, плечистий, як бук, великий, як гора, а йому здається, що ото той маленький гонихмарник, котрий ще не так давно бігав понад Боржавою у довгані-сорочці. Гей, тепер би він не насмілився підняти його та перенести через річку, як тоді, бо тіло має на кістках здорове. Такими ручищами лише плуга держати. А він відблишився від хижі, мара би ’му не приснилася, та вандрує-планітує по світах!..
— Кажеш, силу розтринькуєш по світу. На забави.
— Розтринькую, няньку.
— А, може, повернешся до плуга?
— А, може, й повернуся, няньку. Айбо тепер іще там маю роботу.
— Очужинився. Та й ото, правда, землиці тої не так уже бивно[102]. Айбо можна би прикупити…
— Прикупіть, няньку. — Іван розкрив валізу і вийняв звідти пачку грошей, простягнув старому. — Думаю, на десять тисяч можна би щось найти.
Федір навіть очима не повернув до сина. Як і дід колись, прогуркотів:
— Ото, небоже, тисячки твої. У тебе фамілія, родина росте.
«Ба що з ним сталося? Правда, і тоді грошам не радий був. Айбо говориться не про грайцарі, а про землю. Міг би собі дарабчик кієниці прикупити…».
Знову мовчки пішов у комору. Повернувся звідти з товканом-глечиком, повним молока. В обрусі приніс окраєць тенгеричаника, поклав на стіл. Нагнувся під самодільну постіль, витяг звідти плетеницю-вушанку. Із сліпого вікна вибрав полив’яну миску, впоперек якої лежав шмат солонини. По всьому було видко: нянько збирався робити полуденок. Ружена поклала меншого на постіль та підбігла до старого:
— Я сама, тату. — а до Івана: — Вогонь мені розпали.
Іван наскоро назбирав коло обрубка трісок, приніс сухого ріща-хворосту. Необавки з печі заблимало-запалало, і в хижці стало світліше. Ружена посмажила солонину, вибила в полумисок яйця, швидко розколотила їх і висипала на палачінто[103]-сковорідку.
А старий стояв, як чужий. Таку мав звичку. Присідав лише до миски або коли робив з лози нехитрі плетениці для картоплі. Вийняв з сусіка чисту білу веретяту скатертину, обрамлену вишиваним зеленим барвінцем. То ще Іванова мати вишивала низиною, і нянько викладує її на великі святки, простелюючи посеред неї обрус, що зваблював очі червоними ружами. Той обрус уже невістки подарували старому, аби мав що покласти під голову в деревище. Полотно, правда, сам виткав. Навчить біда попити, як ні за що ся вхопити. Необавки сів на лавицю, відрізав скибку хліба, а ніж придержав у руці:
— За сім зим заробив Петро, — показував Івану ніж, виточений з багнета. — ліпше таким залізом хліб різати, а не людям серце.
Нехотя відклав скибку, взяв у руки погарчик з чеським ромом, що привіз син:
— Аби всі були здорові! — пригубився та відсунув склянку до Івана. — Сіркою віддає. Слив’янка ліпша…
Не встигли пополуднувати за столом, як до хати почали надходити Іванові брати, невістки старого Сили та онуки. Бо чутка про те, що Іван Сила прийшов зі світа, приніс на радість старому гостинці та гроші, уже облетіла все село, ба навіть присілки.
— Хоч один синок прикупив землиці, — воркотав собі старий по хижці. — Уже можна буде дожити свої літа спокійно… Гей, нелегко буде тільки її до порядку привести. Але на красному місці вона. Може, й пшеничку народить. Треба попробувати…
І перед Федоровими очима уже стояла та нивка, як у казці. Рясні колоски хиляться йому до колін, він бере їх у руки, гладить їм вуса, приговорюючи: «Ростіть, наливайтеся, колоски! Веселіть мою душу!..»