Стара хвороба

Зулейха спокійно і дуже по-доброму обійняла зовиць, підняла на руки малюків, розцілувала їх, потім поплескала по підборіддю і по спині слуг, які хотіли поцілувати їй руки.

Нарешті вона підійшла до свекрухи, котра, здавалося, затаїлася за стулкою дверей. Стара жінка завжди цілувала її в щоки, а тут ще й притисла її до грудей і легенько покачала, ніби заколисуючи маленьку дитину.

Баба-ефенді у дворі давав нагінку слугам:

— Сцо це таке? Ви сцо, у такому велицезному будинку кухля води не найсли? Звицаїв не знаєте? У вас у васих селах, сцо, воду не ллють, коли хто в дорогу вирушає? Сцоб Всевисній беріг та доїхали всі зиві-здорові?

Тут невідь-звідки на шию Юсуфові кинувся кривоногий старий з рідкою борідкою і в синьому пальті, доручив привезти йому з Мерсіна коробку якогось невідомого насіння і попросив зав’язати собі на пальці вузлик, щоб не забути.

Зулейха дуже злякалася, як би й цього разу, як під час поїздки в Гьольюзю два дні тому, Юсуф не послав супроводити її когось стороннього.

Але тут побачила, як той різким рухом відірвав руки бородатого старого від свого коміра і попрямував до машини.

— Ну навіщо ви себе утруднюєте, що за потреба? — не могла вона стриматися, щоб не сказати.

Юсуф показав на тих, хто був у дворі.

— Та хіба ж так чинять? Я довезу вас до Єнідже.

Автомобіль проїздив Кизкалесі.

З самого початку дороги Зулейха сиділа, притулившись щокою до скла, і, не кажучи ні слова, дивилася на степи і гори.

Несподівано вона сказала:

— Скільки років ми не бачили Кизкалесі?

Юсуф ніби прокинувся від сну і розгубився, не знаючи, що відповісти:

— Не було коли…

— Відтоді, як я побачила це місце вперше, минуло шість років!

— Більше… Майже сім… Час летить швидко.

— Так, просто як день минає…

— Ми, напевно, так само будемо говорити, коли й постаріємо.

— Ви сказали, що минуло майже сім років. І весь цей час ми залишалися чужими одне одному.

— І залишаємося такими ж.

— Справді, так… Як говорили наші батьки, це доля, так написано на роду.

Зулейха злегка здригнулася, ніби на неї раптом напала безпричинна туга, і додала:

— Давайте не будемо вдаватися в крайності… Ми не зовсім чужі одне одному… Ми розлучаємося по-дружньому… Це з усіма трапляється. Я завжди бажатиму вам щастя і благополуччя.

— І я вам теж.

— Але я вам ще більше. Ви мене цілком забезпечили.

— Прошу вас, не варто так говорити.

— Але правда є правда… З цього погляду бажати вам щастя — це просто мій борг.

— Не говорімо про це більше, прошу вас.

— Але ви, звичайно, не станете мені забороняти говорити про нашу дружбу… Дасть Аллах, ви будете щасливі. Обзаведетеся сім’єю… з’являться діти.

— Даруйте, та у вас немає права починати такі розмови.

У словах Юсуфа звучав докір. Але Зулейха, не зважаючи на його слова, ніби бавлячись, вела далі:

— Ось, наприклад, одружитеся з тією мініатюрною дівчиною, яку ми зустріли в Айвалику…