Стара хвороба

Розділ перший

Двері прочинилися. Доглядальниця подала знак головній медсестрі, яка читала газету коло вікна, щоб та вийшла в коридор.

— Сестро Магдо, прийшов чоловік мадам, вони з лікарем розмовляють.

Літня жінка насилу чула тихий голос доглядальниці, та все ж поклала палець на вуста, наказуючи тій говорити ще тихіше.

— Цсс… Тихіше, — сказала вона і далі говорила вже пошепки: — Коли він прийшов?

— Недавно… Вони підійдуть сюди з лікарем…

— Зараз не можна…

— Мене послав лікар…

— Не можна… Скажи лікарю, що хвора міцно спить… Я пізніше прийду і розповім, що, як і до чого.

Мовивши так, сестра Магда насупила густі брови і зсунула на лоба окуляри, які були їй потрібні лише для читання. Розмовляючи з дівчиною в коридорі, вона стояла перед дверима палати і упівока пильнувала за поведінкою недужої.

Доглядальницю брав сумнів, що потерпіла — молода жінка, яка перебувала в лікарні вже майже два тижні, — могла весь час отак спати, як після маківки. Вона вважала це звичайною симуляцією та й годі. А головний лікар, безпорадний якось пояснити такий тривалий сон, приписав його причину струсові мозку, отриманому під час аварії. Більше до цього питання він не повертався.

У цю мить хвора повернулася на інший бік, схоже, намагаючись робити це якомога природніше, ніби справді уві сні, і лежала тепер обличчям до стіни. Доглядальниця вирішила, що та хоче приховати, як її непокоїть щойно почуте.

Вона не помилилася в своїх здогадах — Зулейха не спала. Молода жінка напружено вслухалася в ледь чутний шепіт у коридорі, щоб не пропустити жодного слова.

Отже, Юсуф прийшов сюди! Ще трохи, й вони зустрінуться, будуть змушені дивитися один одному в очі, розмовляти… Страшно!

Водночас Зулейха відчула, що все це тепер не надто лякає її, як вона того сподівалася. Серце билося рівно — жодного тремтіння чи трепету!

Вона розуміла: навіть якби їй довелося заговорити просто зараз, то й голос би не тремтів.

Їй захотілося вдихнути — глибоко, на повні груди. Зулейха трохи підвелася на подушці, ледь розтулила уста і, намагаючись дихати рівно, як людина уві сні, думала.

Ще кілька годин, і буде вже чотирнадцять днів… Зулейха досі бачила, як вона сидить у відкритому спортивному автомобілі, що мчить дорогою з Алемдага до Чамлиджа. Місяць такий яскравий, що довкола видно, як удень… За кермом — молодий чоловік у білій сорочці з закасаними рукавами. Вони їдуть так швидко, що Зулейха раз по раз б’ється плечем об свого супутника і двома руками ледве втримує шалик, щоб його не зірвав з неї зустрічний вітер. Кілька разів вона вже мало не сказала: «Будь ласка, повільніше… трохи повільніше», але себелюбність переважила здоровий глузд.

Була й інша причина, чому Зулейха мовчала: ця шалена гонка, коли вони мчали, злившись зі звуком, чомусь приємно лоскотала нерви, а крім того, жінку охопило відчуття марності, нікчемності будь-яких зусиль перед лицем чогось глобального, невідворотного.

Проїжджаючи так само швидко через село Дудуллу, вони зіткнулися із зустрічним водовозом. А потім настала темрява, невиразні видіння, непритомність… Зулейхина уява малювала картини: ось у темній брудній кімнаті її оточили дивні люди, ось вона на мить розплющує очі, ось вона на морі сидить у чомусь схожому на моторний човен, п’є воду з рук бородатого чоловіка. Та все це складалося лиш у вервечку видінь, і годі було зрозуміти, наснилося їй це чи сталося насправді.

Опритомніла Зулейха тільки надвечір наступного дня після аварії. З того, що їй говорили потім, виходило, що її з приятелем порятунок — справжнє диво. Зіткнення було таким сильним, що їх відкинуло просто в резервуар для води. Рани на ногах, руках, голові та грудях Зулейхи були справжньою дрібницею порівняно з тією величезною небезпекою, якої їм вдалося уникнути. Садна загоїлися за кілька днів, от тільки рана від гострого каменя на правій литці все ще не затягнулася. Та й вона була легкою і не загрожувала життю.

Проте минало вже чотирнадцять днів, відколи Зулейха перебувала в цій палаті, не знаючи, ані коли вийде звідси, ані куди чи до кого піде.