Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
Молодий Джоліон устав, пробрався крізь лабіринт крісел і стільців, узяв свого капелюха й повільно пішов додому жаркими вулицями, вдихаючи куряву, збиту колесами нескінченної низки екіпажів.
Перед Вістарія-авеню він витяг з кишені листа, одержаного від старого Джоліона, подер його на дрібненькі клаптики і викинув їх на закурену дорогу.
Відімкнувши двері своїм ключем, молодий Джоліон зайшов у дім і покликав дружину. Але вона, очевидно, пішла на прогулянку з Джоллі й Голлі, й удома нікого не було; один лише пес Балтазар лежав у садку й клацав зубами, ловлячи бліх.
Молодий Джоліон і собі сів під грушею, що вже давно не родила.
XI. БОСІНІ ЗВІЛЬНЕНО НА СЛОВО ЧЕСТІ
Сомс повернувся з Генлі ранковим поїздом на другий день після поїздки Айріні в Річмонд. Нітрохи не цікавлячись водним спортом, він побував там заради діла, а не для розваги,— його викликав туди один поважний клієнт.
З вокзалу Сомс поїхав просто в Сіті, але там усе було без змін, і він о третій рушив додому, радий, що уникне вечірньої тисняви. Айріні його не чекала. Він не мав наміру за нею шпигувати, але чому б і не поглянути, що там робиться вдома, з'явившись цілком несподівано.
Перевдягшись у костюм для прогулянки, він зайшов до вітальні. Айріні сиділа без діла в куточку канапи, на своєму улюбленому місці; під очима в неї були темні кола, наче після безсонної ночі.
Сомс запитав:
— Чого це ти сидиш удома? Хтось має прийти?
— Так... можливо...
— Хто саме?
— Містер Босіні збирався завітати до нас.
— Босіні? Адже він на будівництві.
На це вона не відповіла.
— Ну, гаразд,— мовив Сомс.— Ходімо зі мною до крамниці, а потім погуляємо в парку.
— Я не хочу виходити: у мене болить голова.
Сомс сказав:
— Чого б я не попросив — у тебе завжди болить голова. Вийдеш на свіже повітря й посидиш у саду, то й голова перестане боліти.
Айріні не відповіла.
Сомс помовчав трохи, а потім сказав:
— Не знаю, як ти уявляєш собі обов'язки дружини. Я й досі цього не знаю!
Він не сподівався на відповідь, але Айріні відповіла:
— Я щиро прагнула тобі догодити, і не моя вина, що з того нічого не вийшло.
— То чия ж це вина?
Він стежив за нею скоса.
— Перед одруженням ти обіцяв, що відпустиш мене, коли наш шлюб виявиться нещасливим. Чи ж він щасливий?
Сомс насупився.
— Щасливий,— промимрив він,— авжеж, він був би щасливим, якби ти поводилася як слід!
— Але ж я щиро прагнула того,— мовила Айріні.— То ти мене відпустиш?
Сомс відвернувся. Стривожений у глибині душі, він спробував приховати своє збентеження сердитим тоном:
— Відпустити? Ти сама не знаєш, що говориш. Відпустити? Як я можу тебе відпустити? Адже ми одружені! То чого ж ти просиш? Ради бога, не починай більше таких дурних розмов! Надівай капелюшок, та підемо посидимо в парку.
— То ти не хочеш мене відпустити?
Її очі звернулися до нього з дивним зворушливим благанням.
— Відпустити!— повторив він.— Та куди ти дінешся, якщо я відпущу тебе? У тебе ж нема грошей!
— Якось проживу.
Він швидко пройшовся по кімнаті, потім спинився перед Айріні.
— Зрозумій же раз і назавжди,— мовив він,— цих дурниць я більше не хочу слухати. Іди-но мерщій надінь капелюшок.
Вона не зрушила з місця.
— Ти, певно, хочеш дочекатися Босіні!—сказав Сомс.
Айріні поволі встала і вийшла з кімнати. Незабаром вона повернулася в капелюшку.
Вони вийшли з дому.
Вже давно минув полудень, коли до парку наїздить каретами різна строката публіка — чужоземці та інший сентиментальний люд, якому здається, що він прилучається до вищого світу; настав час для справжньої, поважної прогулянки, але й цей час уже минав, коли Сомс і Айріні сіли під статуєю Ахіллеса.
Сомс уже давно не ходив з нею до парку. Ці прогулянки були однією з минулих радощів, якими Сомс тішився перші два роки після шлюбу, коли свідомість того, що весь Лондон бачить, якою чарівною жінкою він володіє, сповнювала його великою, хоч і потаємною гордістю. Як часто сидів він поруч із нею, елегантно одягнений, у світло-сірих рукавичках, з легенькою презирливою посмішкою на устах, і кивав знайомим, інколи підіймаючи циліндр!
На руках його й сьогодні були світло-сірі рукавички, а на устах — іронічна посмішка, але де ділося те горде почуття?
Стільці швидко порожніли, а Сомс усе сидів із Айріні, мовчазний і блідий, наче призначив їй таку кару. Раз чи двічі він озивався до неї, і вона схиляла голову або відповідала «так», втомлено усміхаючись.