Сага про Форсайтів

— Босіні? Адже він на будівництві.

На це вона не відповіла.

— Ну, гаразд,— мовив Сомс.— Ходімо зі мною до крамниці, а потім погуляємо в парку.

— Я не хочу виходити: у мене болить голова.

Сомс сказав:

— Чого б я не попросив — у тебе завжди болить голова. Вийдеш на свіже повітря й посидиш у саду, то й голова перестане боліти.

Айріні не відповіла.

Сомс помовчав трохи, а потім сказав:

— Не знаю, як ти уявляєш собі обов'язки дружини. Я й досі цього не знаю!

Він не сподівався на відповідь, але Айріні відповіла:

— Я щиро прагнула тобі догодити, і не моя вина, що з того нічого не вийшло.

— То чия ж це вина?

Він стежив за нею скоса.

— Перед одруженням ти обіцяв, що відпустиш мене, коли наш шлюб виявиться нещасливим. Чи ж він щасливий?

Сомс насупився.

— Щасливий,— промимрив він,— авжеж, він був би щасливим, якби ти поводилася як слід!

— Але ж я щиро прагнула того,— мовила Айріні.— То ти мене відпустиш?

Сомс відвернувся. Стривожений у глибині душі, він спробував приховати своє збентеження сердитим тоном:

— Відпустити? Ти сама не знаєш, що говориш. Відпустити? Як я можу тебе відпустити? Адже ми одружені! То чого ж ти просиш? Ради бога, не починай більше таких дурних розмов! Надівай капелюшок, та підемо посидимо в парку.

— То ти не хочеш мене відпустити?

Її очі звернулися до нього з дивним зворушливим благанням.

— Відпустити!— повторив він.— Та куди ти дінешся, якщо я відпущу тебе? У тебе ж нема грошей!

— Якось проживу.

Він швидко пройшовся по кімнаті, потім спинився перед Айріні.

— Зрозумій же раз і назавжди,— мовив він,— цих дурниць я більше не хочу слухати. Іди-но мерщій надінь капелюшок.

Вона не зрушила з місця.

— Ти, певно, хочеш дочекатися Босіні!—сказав Сомс.

Айріні поволі встала і вийшла з кімнати. Незабаром вона повернулася в капелюшку.

Вони вийшли з дому.

Вже давно минув полудень, коли до парку наїздить каретами різна строката публіка — чужоземці та інший сентиментальний люд, якому здається, що він прилучається до вищого світу; настав час для справжньої, поважної прогулянки, але й цей час уже минав, коли Сомс і Айріні сіли під статуєю Ахіллеса.

Сомс уже давно не ходив з нею до парку. Ці прогулянки були однією з минулих радощів, якими Сомс тішився перші два роки після шлюбу, коли свідомість того, що весь Лондон бачить, якою чарівною жінкою він володіє, сповнювала його великою, хоч і потаємною гордістю. Як часто сидів він поруч із нею, елегантно одягнений, у світло-сірих рукавичках, з легенькою презирливою посмішкою на устах, і кивав знайомим, інколи підіймаючи циліндр!

На руках його й сьогодні були світло-сірі рукавички, а на устах — іронічна посмішка, але де ділося те горде почуття?

Стільці швидко порожніли, а Сомс усе сидів із Айріні, мовчазний і блідий, наче призначив їй таку кару. Раз чи двічі він озивався до неї, і вона схиляла голову або відповідала «так», втомлено усміхаючись.