Україна у революційну добу. Рік 1918

Щодо осені 1918 р. можна вести мову про переплетіння в суспільному житті України відразу кількох груп антагоністичних суперечностей. Не міг розв’язати миром питання про владу з гетьманатом не лише республікансько-демократичний табір Української революції. Не могли примиритися і різноспрямовані інтереси української людності Австро-Угорської імперії, що відійшла в небуття, й відроджуваної польської державності. Лише через крайній варіант — військовий чинник — вважали за найдоцільніше розв’язувати суперечності румуни з українцями Північної Буковини, а угорці — із закарпатцями.

Врешті виявляли дедалі більшу готовність втрутитися у вирішальну військову боротьбу за владу й найрадикальніші сили в Україні, осереддям яких були комуністи. Оправившись після серпневих невдач і поразок, Компартія (більшовиків) України критично аналізувала нагромаджений досвід, виносила необхідні уроки, перегрупувала ряди й без довгих зволікань почала підготовку до нових битв. Так, наприклад, газета „Киевский коммунист” здійснила принципову оцінку попередніх етапів боротьби і заключила спеціальну статтю висновками: „Досвід серпневої боротьби говорить нам про те ж, про що сказав нам наш партійний з’їзд: побільше організації, більше єдності й згуртованості, міцніше будувати партію, партією й революційними комітетами зв’язати в одне [ціле] всіх робітників і найбідніших селян… Легко померти в героїчній сутичці — важко місяцями вперто боротись за радянську владу, іноді відступаючи, лавіруючи, щоб пізніше ще з більшою силою бити ворога.

Шлях легкої миттєвої перемоги закритий перед нами — нам належить вперта довга боротьба…”[790].

На кінцевий успіх можна було розраховувати лише за наявності серйозних військових сил. Тому у нейтральній зоні (вузькій смужці на півночі Чернігівщини — її ширина коливалася від 10 до 30 км) більшовики почали формувати із решток партизанських загонів, що змогли пробитися з різних районів окупованої України, дві повстанські дивізії. Значний внесок у цю справу зробили В.Боженко, А.Іванов, М.Кирпонос, М.Крапив’янський, І.Локотош, І.Петриківський, В.Примаков, Т.Черняк, М.Щорс.

Відставка Г.Пятакова і посилення правого крила в партії на чолі з Е.Квірінгом не означали розв’язання всіх проблем. Чимало питань, як партійного будівництва, так і політичної стратегії й тактики, залишались по-суті відкритими. Ці завдання належало виконати ІІ з’їзду КП(б)У, який відбувся в Москві 17–22 жовтня 1918 р. 125 делегатів представляли понад 9 тис. членів партії.

„Ліві” мали на форумі деяку чисельну перевагу, що зумовило непростий характер обговорення внесених до порядку денного питань, сутність ухвалених рішень.

Як і на установчому з’їзді, ключову роль знову відігравав Г.Пятаков. Він зробив основну доповідь — про діяльність ЦК, виступив із співдоповіддю про поточний момент, брав участь у обговоренні багатьох інших пунктів порядку денного, тобто дійово впливав на процес вироблення тогочасного політичного курсу, пошук шляхів його здійснення.

З'їзд іще раз засвідчив, що змусити лідера „лівих” відступитися від переконань, здати позиції — зовсім не у його вдачі. Уже у вступному слові Г.Пятаков пристрасно доводив, що "світова революція йде, світова революція відчувається всіма нами" і від імені Центрального Комітету запропонував проект відозви до робітників усіх країн. У одностайно схваленому документі висловлювалась непохитна віра в скору перемогу трудящих України й Росії над своїми ворогами, недалеке об'єднання двох радянських республік, готовність допомогти всіма силами справі торжества світової революції[791].

Водночас група "лівих" заявила рішучий протест з приводу дій правих, зокрема виступу Е. Квірінга, який після привітання Петриківським делегатів форуму від імені Першої дивізії повстанських військ Радянської України став дорікати повстанцям за авантюризм їх намірів здійснити захоплення ряду населених пунктів, а ЦВРК — за відсутність принципової витриманої лінії. Виник гострий конфлікт, який не вдалось погасити, незважаючи на всі зусилля навіть присутньому на з'їзді члену ЦК РКП(б) Л. Каменєву[792].

Природно, що в основній на з'їзді доповіді про діяльність ЦК КП(б)У, а також у досить розлогій за обсягом заключній промові з цього питання Г. Пятаков зробив усе, щоб переконати делегатів форуму у принциповій вірності здійснюваного курсу, в тому числі і щодо серпневих повстань. Оцінюючи накази № 1 і № 2, він наголосив, що "вони, безперечно, відіграли позитивну роль в рості нашої революції, революціонізуванні німецької армії і в її розкладі"[793]. Г. Пятаков також підкреслив ту обставину, що формування регулярних повстанських частин відбулося після згаданих наказів, після подій, які вони зумовили.

В такому ж дусі, а можливо й ще наступальніше побудував звіт про діяльність Центрального військово-революційного комітету його голова А. Бубнов[794].

Однак з боку правих (співдоповідачем від "меншості" ЦК виступив Е. Квірінг) було здійснено достатньо ефективну критичну атаку, і Г. Пятаков змушений був визнати, що мали місце "невірні кроки ЦК", що "ми, безсумнівно, переоцінювали свої сили і переоцінювали швидкість розвитку руху"[795].