Україна у революційну добу. Рік 1918

Отже партійний склад виявився таким: націонал-демократів — 8, радикалів — 2, соціал-демократів — 1, християнський суспільник — 1. 13 листопада УНРада ухвалила „Тимчасовий закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії”, в якому було вказано назву держави — Західно-Українська Народна Республіка, межі її, державне заступництво, герб і прапор[779]. 16 листопада видано закон про адміністрацію, 19 листопада — про судівництво.

Першим керівником Державного секретаріату військових справ (ДСВС) став той же Д. Вітовський, піднесений до рангу полковника.

Офіційним днем народження Галицької армії можна

вважати 13 листопада 1918 р., коли УНРада ухвалила „Тимчасовий основний закон”, який декларував конституційні основи новоствореної держави та закріплював за нею назву „Західно-Українська Народна Республіка” (ЗУНР). Прийнятий того ж дня пакет законів визначав принципи військового будівництва.

Створення збройних сил ЗУНР розгорталося паралельно з організацією центральних і місцевих органів державної влади та управління. їхнім ядром стала формація Українського січового стрілецтва, а подальша розбудова мала відбуватися передусім за рахунок реформування українських підрозділів австрійської армії, що брали участь у листопадових подіях. Переконавшись на досвіді Центральної Ради, що на „добровільно-вербувальних” принципах можна створити лише напівпартизанські з'єднання з невисоким рівнем боєздатності й дисципліни, військове та політичне керівництво ЗУНР почало шукати такі засади, які б забезпечували існування професійного регулярного війська.

Такі прагнення знайшли втілення у прийнятій 13 листопада постанові про здійснення "часткової мобілізації" зобов'язаних до військової служби громадян ЗУНР. Згідно з її положеннями всі "стажисти" (запасники) колишньої австрійської армії віком до 50 років та особи чоловічої статі 1883–1900 рр. народження повинні були "зголоситися до поборових комісій", а решта — стати на військовий облік[780]. Отже, загальна військова повинність ставала основою комплектування Галицької армії, тому її чисельність і боєздатність напряму пов'язувалися із моральним духом населення та нагромадженням власних матеріальних ресурсів.

Того ж 13 листопада 1918 р. була ухвалена військова присяга, текст якої залишався незмінним до кінця існування Галицької армії. Бранці урочисто заявляли: "Присягаю торжественно Всемогущому Богу повинуватися вірно і слухняно ЗУНР, її Верховній владі, її Правительству, її армії… в кожнім случаю, хоробро і мужньо боронити наших військ, наших прапорів і оружжя… з ворогом ніколи в найменші порозуміння не входити…"[781].

Протягом 13–15 листопада ДСВС видав низку наказів і розпоряджень про розпуск австрійських та інших військових формувань, які перебували на території ЗУНР, про облік колишніх офіцерів австрійської армії та всіх інших військовозобов'язаних української національності. Ці документи передбачали заходи щодо складання реєстрів військового майна, створення у військах належних санітарно-гігієнічних умов, забезпечення армійських частин і населення продовольством тощо.

Після вдосконалення "поборових" програм оголосили мобілізацію колишніх артилеристів австрійської армії та цивільних лікарів українського походження, а також добровольців-фахівців до технічних частин. Вжито заходів для зміцнення порядку і дисципліни у військах[782].

Проте українська влада не встигла скільки-небудь істотно просунутися в реалізації планів військового будівництва в життя, не змогла втримати у своїх руках галицьку столицю. Ця невдача зумовлювалася багатьма причинами. Передусім, не були належним чином виконані чисельні накази і заклики керівництва ЗУНР щодо направлення військової допомоги до Львова. Тому у вирішальний момент українське командування змогло виставити лише 3185 стрільців і 120 офіцерів[783]. Фатальні наслідки для боротьби за Львів мала втрата 12 листопада Перемишля. Сформовані з українських селян військові відділи не змогли втримати місто, наказ українського командування знищити мости через Сян не було виконано. Відтак поляки заволоділи містом, що відігравав роль західного бастіону Східної Галичини[784].

У цей час Польща сама знаходилася у важкому становищі, тому варшавський уряд не міг істотно впливати на збройний конфлікт у Східній Галичині. З приходом 11 листопада 1918 р. до влади Юзефа Пілсудського активізувалася боротьба за звільнення польських земель від німецької окупації, проте у державному керівництві не було одностайності щодо шляхів вирішення польсько-українського конфлікту. Захоплена гаслами Антанти про самовизначення народів частина польських політиків і військових виступала за відновлення Польської держави лише на власній етнічній території. Зокрема, військовий міністр Ридз-Смилка (до речі, його мати була українкою), всіляко стримував відправлення польських військ на львівський фронт[785]. Але, зважаючи на постійні прохання польської людності захистити від "нечуваних українських знущань" (польські мемуаристи згодом визнавали, що то була свідома дезінформація), Варшава вдалася до рішучих заходів.