Україна у революційну добу. Рік 1918

Збереженню австрофільських настроїв галицьких політиків певною мірою сприяв і таємний додаток до укладеного 27 січня 1918 р. в Бресті мирного договору між УНР та країнами Четверного союзу. Він, зокрема зобов’язував Австрію провести до 20 липня поділ Галичини на два окремі коронні краї — польський та український, приєднавши до останнього українську етнічну територію Буковини.

Усе ще рухаючись у „проавстрійській площині” та домагаючись автономії краю, на засіданні віденського парламенту 20 лютого 1918 р. українські посли виступили з вимогою поділу Галичини на дві частини із самостійним правовим і політичним устроєм. У разі її невиконання вони погрожували, що Східна Галичина самовільно приєднається до УНР. Цей виступ став проявом наростаючої тенденції до внутрішньої консолідації та радикалізації домагань українських національно-патріотичних сил Галичини. Проведений Українською парламентською репрезентацією 25 березня у Львові з'їзд нотаблів (у ньому взяло участь 500 представників політичних, церковних і громадських організацій) уже вимагав негайної ратифікації Брестського договору та проголошення "своєї державності на українських територіях в Австрії". На ньому також гостро постало питання про потребу створення української військової сили[752].

Отже, зміни в поглядах та орієнтаціях галицького проводу значною мірою детермінувалися зовнішньополітичними чинниками. Водночас визрівали внутрішні передумови для здійснення революційним шляхом глибоких історичних перетворень. Ще влітку 1918 р. голова Української парламентської репрезентації (УПР) Є. Петрушевич в одній з парламентських промов щиро запевняв, що "зірка Габсбурзької династиї все ще світить ясно і яскраво на нашому небосхилі". Однак уже наприкінці жовтня він публічно проголосив: "Бувай здорова, Австріє! Між нами порвані всі нитки. Тепер ми самі будемо вирішувати свою долю"[753]. Такі кардинальні зміни були, звісно, викликані усвідомленням неминучості розпаду Австро-Угорської імперії, з якою держави Антанти відмовилися укладати сепаратний мирний договір.

Народи "клаптикової монархії" — чехи, словаки, поляки, італійці, румуни — вступили у фазу активного державотворення. Галицькі українці спочатку щодо цього відставали від них, але наполегливість поляків змусила їх перейти до рішучих дій. Утворена державами Антанти т. зв. Регенаційна Рада як вищий державний орган Польської держави 8 жовтня 1918 р. проголосила необхідність досягнення Польщею економічної і політичної незалежності та територіальної цілісності, гарантованих міжнародними договорами. Водночас, польське політичне керівництво взяло курс на злуку всіх земель, де польський народ "історично й культурно має домінуюче становище", а проблема Галичина стала визначатися ним як "внутрішня польська справа"[754].

Враховуючи такий перебіг подій, Українська парламентська репрезентація оголосила про скликання на 18 жовтня 1918 р. галицько-буковинського представницького органу під назвою "Українська національна рада", який мав "виконати право національно-державного самовизначення українського народу"[755]. Цим актом український провід хотів задекларувати всьому світові свої віковічні прагнення. Проте ще 16 жовтня цісар Карл І маніфестом "До моїх вірних австрійських народів" оголосив про необхідність перебудови імперії на національно-федеративних засадах, коли кожен народ "творить свій власний державний організм"[756]. Таким чином опозиційний виступ українців несподівано набрав "цілком законних правових підстав".

На з'їзді 18 жовтня 1918 р. було створено Українську національну раду (УНРада) як головний представницький орган українського народу на землях Австро-Угорщини. "Стоячи па становищі самовизначення народів", УНРада на цьому ж форумі відразу проголосила створення Української Держави на етнічній території, що охоплює Східну Галичину, Лемківщину до р. Сян, північно-західну Буковину та смугу північно-східної Угорщини. УНРада зобов'язувалася підготувати проект конституції, яка б забезпечувала демократичні свободи, культурію-національну автономію і представницькі права для всіх народів, що проживали на цій території[757]. Головою УНРади було обрано керівника УПР Євгена Петрушевича{25}.

На з'їзді представників українських партій та організацій Галичини, що відбувся 19 жовтня 1918 р., питання про злуку адміністративно-державного утворення, що поставало на західно-українських теренах, з Наддніпрянською Україною відклали через сильну опозицію до пануючого там режиму гетьмана П. Скоропадського. Згідно з думкою членів УНРади єдина демократична республіка мала виникнути після зміцнення української державності у західній та східній частинах українських земель[758]. Тоді ж вона утворила три свої делегації (представництва): виконуючу (у Відні — конституювалась 25 жовтня під проводом Є.Петрушевича), галицьку (у Львові — конституювалась 27 жовтня під проводом К.Левицького) та буковинську (у Чернівцях — конституювалась 29 жовтня під проводом О.Поповича), які мали „занятись організацією української держави” та захищати її інтереси перед урядом[759].

У міжнародних, як, втім, і в австрійських та польських політичних колах, проголошення західноукраїнської держави було сприйнято досить спокійно. Тогочасну Європу подібними заявами, які, до того ж, часто мали лише декларативний характер, було важко здивувати. Отже, західноукраїнська державність передусім повинна була стати історичною реалією, а це могло відбутися за двох умов: офіційного схвалення у Відні, або ж засобом власної міліарної сили.