Україна у революційну добу. Рік 1918

За таких умов розпочалося формування збройних сил західноукраїнської держави. Важко повністю погодитися з твердженнями окремих військових фахівців, нібито цей процес був "великою імпровізацію від початку і до кінця"[771]. Творці Листопадового зриву і державне керівництво спочатку насправді не передбачали перспективи ведення довготривалої війни, тому до проблеми створення мілітарної сили підходили як до важливого, але, певною мірою, другорядного, навіть символічного атрибуту. Далі справа вирішувалася з урахуванням внутрішнього економічного й людського потенціалу, а також під впливом змін військово-стратегічної, міжнародно-політичної ситуації та багатьох інших об'єктивних і суб'єктивних факторів. Відтак, враховуючи як європейський досвід, так і здобутки й прорахунки наддніпрянців, провідники західноукраїнської держави дедалі усвідомлювали значущість власної армії, намагалися виробити й втілити в життя концепцію її будівництва.

Уже у двох перших, прийнятих УНРадою 1 і 5 листопада 1918 р. відозвах "До населення м. Львова!" та "Український народе!", при визначенні характеру молодої української держави проголошувалася необхідність її захисту від зовнішніх ворогів. Поряд із закликом зберігати спокій, у цих документах як одне із першочергових завдань висувалася потреба організації "народної армії, народного війська", яку "мусимо зараз створити, а тому зазиваємо всіх українців ставати в її лави"[772].

Однак сподівання, що на хвилі широкого національно-патріотичного піднесення громадянство, передусім молодь та українське вояцтво, яке перебувало в австрійській армії, відразу почнуть масово добровільно вступати до лав українського війська, не виправдалися. У згаданих державних відозвах стверджувалося: "Всі жовняри української народності підлягають віднині виключно Українській Національній Раді і ириказам установлених нею військових властей… Всі вони мають стати на її оборону. Українських жовнярів з фронтів відкликається отсим до рідного краю на оборону Української Держави"[773].

Проте юрби голодних і обдертих українських вояків, що поверталися з фронтів світової війни та полону, було надзвичайно важко знову поставити "під кріс". На пропозицію приєднатися до українського війська з їхніх вуст лунала типова відповідь: "Я вже три роки в плену наголодувався, набідився, воювати мені остогидло; ви, молодики, воюйте, коли охота, а я йду до жінки, до дітей"[774].

У прийнятих УНРадою та УГВК 5 листопада зверненнях "Українські вояки!" та "Під оружжя!" справа створення української армії вже підносилася до рівня першочергового державного завдання: "Мусимо мати передовсім своє військо"; "коли в нас буде велика національна армія, то трудна справа упорядкування нової держави зробиться скоро і легко…". До армії повинна була "записатися" кожна здорова особа[775]. Водночас, ці заклики апелювали до національного сумління вояцтва та цивільного населення, тому вони мали, так би мовити, "громадянсько-зобов'язувальний характер". У першій половині листопада 1918 р. на території Східної Галичини при місцевих органах влади почали створюватися українські "поборові" (мобілізаційні) комісії. Серед добровольців було найбільше молоді. Разом з тим, слід визнати, що серед частини українського громадянства ще не сформувалися державницькі позиції, переважали пацифістські погляди.

Тому під час доленосних подій воно зайняло пасивну очікувальну позицію. Серед селянства, що було змушене відбувати військову повинність у чужій за духом австрійській армії, вкорінилося ставлення до будь-якого війська як до дошкульного лиха. Більшість інтелігенції також мала відверту відразу до військової справи, вбачаючи в офіцерах "дармоїдів", які лише те й роблять, що знущаються з простих вояків — "жертв мілітаризму". Як вже відзначалося, не було підстав покладати великих надій і на українських вояків, які щойно поверталися з фронтів світової війни.

Попри таке становище, порівняно з УНР, військове будівництво ЗУНР розгорталося організованіше і цілеспрямованіше. У Галичині було менше "анархічно-демократичних віяній" воєнно-революційного часу, які, пануючи на Наддніпрянщині, завдали великої шкоди справі оборони молодої української держави. Тому незважаючи на незначний внутрішній потенціал, у цій царині було досягнуто помітних успіхів. Місцевим політикам вдалося уникнути партійного протиборства навколо армії, надавши справі її будівництва загальнонаціональної значущості.