У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

Щоб належати до «кола», до «купки», до «кланчика» Вердюренів, досить було виконати одну, але доконечну умову: треба було мовчазно прийняти символ віри, один із пунктів якого зводився до того, що молодий піаніст, яким того року опікувалася пані Вердюрен і про якого вона казала: «Щоб хтось так зіграв Ваґнера, хай він тричі вмиється!», «заломлює» і Планте, і Рубінштейна, а доктор Коттар як діагност куди кращий за Потена. Всякий «новобранець», якого Вердюрени не могли переконати, що на вечорах у тих, хто не буває у Вердюренів, страшенна нудота, негайно засуджувався на вигнання. Жінки бували щодо цього норовливіші за чоловіків: хіба можна було їм відмовитися від суєтної цікавости і бажання з'ясувати самим, що там в інших салонах діється, і Вердюрени, стурбовані, як би допитливий дух і демон суєтности не заразили інших і не внесли схизми до їхньої ортодоксальної церквиці, мусили банітувати одну по одній усіх «вірних» жіночої статі.

Якщо не рахувати молодої докторші, то біла челядь була репрезентована цього року винятково (сама пані Вердюрен була особа вельми доброчесна і походила зі статечної буржуазної сім'ї, дуже багатої і зовсім невідомої, з якою вона мало-помалу з власного почину урвала всякі взаємини) молодою жінкою майже з напівсвіту, панею де Кресі, яку пані Вердюрен називала на ім'я, Одеттою, і заявляла, що вона «цяця», та тіткою піаніста, схожою на колишню консьєржку; обох їх, не обізнаних зі світом, легко було, завдяки простоті душевній, переконати, що княгиня Саґанська та дюкиня Ґермантська платять великі гроші нещасним гостям, інакше на їхні звані обіди ніхто б не ходив; тим-то, якби хтось зголосився добути запрошення для цих двох великосвітських дам, колишня консьєржка і кокотка зневажливо відкинули б таку пропозицію.

На обід Вердюрени не запрошували: кожен із членів «купки» знав, що для нього приготовлений куверт. Вечори не мали певної програми. Молодий піаніст грав, але тільки як «був у гуморі», бо нікого ні до чого не силували, і пан Вердюрен казав: «У нас по-дружньому, хай живе панібратство!» Якщо піаніст хотів грати «Політ Валькірії» або прелюдію до Трістана, то пані Вердюрен заперечувала не тому, що ця музика їй не подобалася, а, навпаки, тому, що вона справляла на неї надто сильне враження. «Ви що, хочете, щоб у мене розходилася мігрень? Адже після цього у мене завжди болить голова. Я себе знаю! Завтра вранці я не зможу встати з ліжка, — ні, дякую красно!» Якщо піаніст не грав, то нав'язувалася спільна розмова, і котрийсь із приятелів, найчастіше художник, який був тоді у Вердюренів у фаворі, «викидав», як казав пан Вердюрен, «якусь таку пікантну штучку, аж усі качалися зо сміху», надто пані Вердюрен, яка звикла так дослівно розуміти метафори стосовно її душевного стану, що доктор Коттар (тоді початківець-практикант) мусив вправляти їй звихнуту щелепу.