Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності
- Автор: Плохий Сергей Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1611-2
- Переводчик: Роман Клочко
- Жанр: История
Электронная книга - «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Краткое содержание книги:
Книга цікаво й доступно розповідає про історію нашої держави від часів Геродота до подій на Сході України сьогодні. Це авторитетне видання допоможе краще зрозуміти події минулого, а через них – і наше сьогодення. Автор фокусує увагу на українцях як найбільшій демографічній групі, а згодом – головній силі, що стояла за створенням сучасної нації. Дізнайтеся, як наші предки «призвали варягів на царювання», як наша країна боролася за право бути незалежною, пройшла крізь часи кріпацтва, комуністичного терору й Голодомору, Другої світової війни та врешті-решт отримала незалежність.
Улітку 1905 року уряд почав втрачати підтримку людей з рушницями — солдатів та моряків, більшість яких були колишніми селянами. У червні вибухнуло повстання на броненосці «Потьомкін» у складі Чорноморського флоту. Більшість його лідерів та учасників були матросами, набраними з України. Повстання було заплановано на жовтень, але почалося в червні 1905 року, коли матроси збунтувалися через борщ із гнилим м’ясом. Унтер-офіцер Григорій Вакуленчук із Житомирщини звернувся до своїх товаришів, за деякими свідченнями, українською зі словами: «Та доки ж ми будемо рабами?» Після того як старший офіцер застрелив Вакуленчука, керівництво повстанням перейшло до Опанаса Матюшенка, 26-річного матроса з Харківщини. Повстанці вбили командирів, підняли червоний прапор і попрямували з відкритого моря до Одеси, де вони підтримали страйк робітників, що відбувався в місті. Прибуття броненосця з трупом Вакуленчука спровокувало нові протести, заворушення та сутички з поліцією.
Підрозділи російських козаків заблокували доступ з міста до порту, у тому числі знамениті Потьомкінські сходи, зображені як місце масових вбивств та драматичних подій у класичному фільмі Сергія Ейзенштейна «Броненосець “Потьомкін”» (1925). Немає ніяких підтверджень того, що хтось дійсно загинув на сходах, але по місту поліція та армійські підрозділи розстріляли сотні людей. Броненосець зрештою залишив Одесу, уникнувши зіткнення з флотилією, лояльною до режиму, і попрямував до Румунії, де повстанці здалися владі. Їхній лідер, Матюшенко, провів деякий час у Європі та Сполучених Штатах, а потім повернувся до Одеси, щоб продовжити революційну боротьбу. Його заарештували, засудили та стратили в Севастополі, на морській базі «Потьомкіна». На час страти Матюшенку, який став символом революції, але відмовився приєднатися до будь-якої політичної партії, було 28 років.
У жовтні 1905 року хвиля страйків досягла свого піку. Усю імперію паралізував страйк залізничників. Працівники основних залізничних вузлів України: Києва, Харкова, Катеринослава — припинили роботу. До середини жовтня кинули роботу 120 тисяч робітників України та близько 2 мільйонів робітників по всій імперії. Тоді імператор Микола II змінив тактику й запропонував своїм повсталим підданим важливу поступку. У маніфесті, виданому 17 жовтня, він дарував основні громадянські права, у тому числі свободу совісті, слова, зборів і об’єднань. Його указ запроваджував загальне виборче право для чоловіків і передбачав проведення виборів до Думи — першого російського парламенту, — що забезпечили б представництво всіх верств суспільства. Цар обіцяв не ухвалювати жодних нових законів без схвалення Думи. Абсолютна монархія опинилася на межі перетворення на конституційну. Ліберальна інтелігенція з радістю зустріла маніфест.
Серед тих, хто стояв у радісних юрбах, що заповнили вулиці великих міст України після видання маніфесту, були і євреї. Консервативні прихильники монархії вважали євреїв тісно пов’язаними з революцією. Вони також звинувачували їх у всіх лихах, які звалилися на місцеве населення з початком індустріалізації та урбанізації. У багатьох українських містах святкування завершилися погромами. Погроми не були чимось новим для України або смуги осілості в цілому, яка включала колишні провінції Речі Посполитої та український південь. Перша велика хвиля прокотилася 1881 року — після вбивства царя Олександра II: євреїв звинуватили в його смерті. У нинішній Молдові погром 1903 року в Кишиневі тривав три дні й ночі та забрав життя 49 людей, здійнявши шум в американській пресі та спричинивши нову хвилю єврейської еміграції. Але погроми минулого блідли в порівнянні з тим, що відбувалося 1905 року. У жовтні від погромів у Києві, Катеринославі та Одесі загинули сотні людей. Тисячі людей дістали поранення, були зруйновані десятки тисяч єврейських осель та підприємств.
У Києві погром розпочався після демонстрації, що була одночасно і святкуванням перемоги, і засудженням маніфесту 17 жовтня як окозамилювання з боку режиму. Коли демонстранти напали на міську в’язницю, звільнили політичних в’язнів, осквернили пам’ятник Миколі І перед Київським університетом, зняли імперську символіку з фасаду будівлі університету, знищили російські імперські прапори, замінили їх на червоні й закликали до повішення імператора, консервативна громадськість звинуватила в цьому євреїв. Наступної ночі банди робітників-мігрантів, православних фанатиків і відвертих злочинців почали нападати на євреїв та їхню власність. «Ось ваша свобода, ваша конституція й революція, ваша корона й портрет нашого царя», — кричав один із нападників. Було вбито 27 людей, близько 300 поранено й зруйновано близько 1800 єврейських будинків та підприємств. На Хрещатику, головній вулиці Києва, лише 1 з 28 єврейських крамниць уникла руйнування.