Війна і мир 1-2

Звільнивши ногу, він підвівся. «Де, з якого боку була тепер та межа, що так різко відділяла два війська?» — питав він себе й не міг відповісти. «Чи часом не погане що трапилося зі мною? Чи бувають такі випадки, і що треба робити в таких випадках?» — спитав він сам себе встаючи; і в цей час відчув, що зайве щось висить на його лівій отерплій руці. Кисть її була, як чужа. Він оглядав руку, марно шукаючи на ній крові. «Ну, от і люди, — подумав він радісно, побачивши кілька чоловік, які бігли до нього. — Вони мені допоможуть!» Попереду цих людей біг один у чудному ківері і в синій шинелі, чорний, засмаглий, з горбатим носом. Ще два і ще багато бігло позаду. Один з них промовив щось чудне, неросійське. Між задніми такими ж людьми, в таких самих ківерах, стояв один російський гусар, його тримали за руки; позад нього тримали його коня.

«Мабуть, наш полонений… Так. Невже й мене візьмуть? Що це за люди? — все думав Ростов, не вірячи своїм очам. — Невже французи?» Він дивився на французів, які наближалися, і, незважаючи на те, що за секунду перед цим мчав лише для того, щоб наздогнати цих французів і порубати їх, близькість їх здавалась йому тепер такою жахливою, що він не вірив своїм очам. «Хто вони? Чого вони біжать? Невже до мене? Невже до мене вони біжать? І чого? Вбити мене? Мене, кого так люблять усі?» Йому згадалася любов до нього його матері, сім'ї, друзів, і намір ворогів убити його здався неможливим. «А може, — і вбити!» Він понад десять секунд стояв, не рухаючися з місця і не розуміючи свого становища. Передній француз з горбатим носом підбіг так близько, що вже видно було вираз його обличчя. І збуджене, чуже обличчя цього чоловіка, який з багнетом навпереваги, стримуючи дихання, легко підбігай до нього, злякало Ростова. Він схопив пістолет і, замість того, щоб стріляти з нього, кинув ним у француза й чимдуж побіг до кущів. Не з тим почуттям сумніву й боротьби, з яким він ходив на Енський міст, біг він, а з почуттям зайця, що втікає від собак. Одне неподільне почуття страху за своє молоде, щасливе життя заполонило всю його істоту. Швидко перестрибуючи через межі, з тією рвучкістю, з якою він бігав, граючись у горюдуба, він летів полем, зрідка обертаючи своє бліде, добре, молоде обличчя, і холод жаху пробігав по його спині. «Ні, краще не дивитися», — подумав він, але, підбігши до кущів, оглянувся ще раз. Французи відстали, і навіть у ту хвилину, як він оглянувся, передній щойно змінив рись на крок і, обернувшись, щось сильно кричав своєму товаришеві. Ростов зупинився. «Що-небудь не так, — подумав він, — не може бути, щоб вони хотіли вбити мене». А тимчасом ліва рука його була така важка, неначе двопудова гиря була привішена до неї. Він не міг бігти далі. Француз зупинився теж і прицілився. Ростов зажмурився й нагнувся. Одна, друга куля пролетіла з дзижчанням повз нього. Він зібрав останні сили, взяв ліву руку в праву і побіг до кущів. У кущах були російські стрільці.