Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
— Капітан Тушин! Капітан!
Тушин злякано оглянувся. Це був той штаб-офіцер, що вигнав його з Грунта. Він задиханим голосом кричав до нього:
— Що ви, збожеволіли? Вам двічі наказано відступати, а ви…
«Ну, за що вони мене?..» — думав Тушин, з острахом дивлячись на начальника.
— Я… нічого… — промовив він, приставляючи два пальці до козирка. — Я…
Ада полковник не доказав усього, що хотів. Ядро, близько пролітаючи, примусило його, пірнувши, зігнутися на коні. Він замовк і тільки-но хотів сказати ще щось, як нове ядро зупинило його. Він повернув коня і помчав геть.
— Відступати! Усі відступати! — прокричав він здалеку.
Солдати засміялися. Через хвилину приїхав ад'ютант з тим самим наказом.
Це був князь Андрій. Перше, що він побачив, виїжджаючи на ту місцину, яку займали гармати Тушина, був відпряжений кінь з перебитою ногою, який іржав коло запряжених коней. З ноги його, як з джерела, текла кров. Між передками лежало кілька вбитих. Ядра одно за одним пролітали над ним у той час, як він під'їжджав, і він відчув, як нервовий дрож пробіг по його спині. Але сама думка про те, що він боїться, знову піднесла його. «Я не можу боятися», — подумав він і повільно зліз з коня між гарматами. Він передав наказ і не поїхав з батареї. Він вирішив, що при собі зніме гармати з позиції і відведе їх. Разом з Тушиним, переступаючи через тіла і під страшним вогнем французів, він заходився рихтувати гармати до відходу.
— А то приїжджало щойно начальство, то скоріше навтіки, — сказав фейєрверкер князеві Андрію, — не так, як ваше благородіє.
Князь Андрій нічого не говорив з Тушиним. Вони обидва були такі заклопотані, що, здавалося, й не бачили один одного. Коли, надівши вцілілі з чотирьох дві гармати на передки, вони рушили з гори (одну розбиту гармату і єдинорог було залишено), князь Андрій під'їхав до Тушина.
— Ну, до побачення, — сказав князь Андрій, простягаючи руку Тушину.
— До побачення, голубчику, — сказав Тушин, — щира душа! прощавайте, голубчику, — сказав Тушин зі сльозами, які невідомо чому раптом виступили йому на очі.
XXI
Вітер ущух, чорні хмари низько нависли над місцем битви, зливаючись на обрії з пороховим димом. Ставало темно, і тим ясніше позначалася в двох місцях заграва пожеж. Канонада трохи ущухла, але тріскотіння рушниць ззаду і з правого боку лунало ще частіше і ближче. Тільки-но Тушин із своїми гарматами, обминаючи поранених і наїжджаючи на них, вийшов з-під вогню і спустився в яр, його зустріло начальство та ад'ютанти; серед них були і штаб-офіцер, і Жерков, якого двічі посилали і який ні разу не доїхав до батареї Тушина. Всі вони, перебиваючи один одного, давали й передавали накази, як і куди йти, і робили йому докори й зауваження. Тушин нічим не розпоряджався і мовчки, боячись говорити, бо при кожному слові він ладен був, сам не знаючи чого, заплакати, їхав ззаду на своїй артилерійській шкапі. Хоч поранених наказано було кидати, багато з них тяглося за військами і просилось на гармати. Того самого бравого піхотного офіцера, що перед боєм вискочив з куреня Тушина, було, з кулею в животі, покладено на лафет Матвіївни. Під горою блідий гусарський юнкер, однією рукою підтримуючи другу, підійшов до Тушина й попросився сісти.
— Капітане, ради бога, мене контужено в руку, — сказав він боязко. — Ради бога, я не можу йти. Ради бога!
Видно було, що юнкер цей уже не раз просився де-небудь сісти, і скрізь йому відмовляли. Він просив нерішучим і жалісним голосом:
— Скажіть посадити, ради бога.
— Посадіть, посадіть, — сказав Тушин. — Підклади шинель, ти, дядю, — звернувся він до свого улюбленого солдата. — А де офіцер поранений?
— Зняли, кінчився, — відповів хтось.
— Посадіть. Сідайте, голубе, сідайте. Підстели шинель, Антонов.
Юнкер був Ростов. Він тримав однією рукою другу, був блідий, і нижня щелепа тряслася від гарячкового дрожу. Його посадили на Матвіївну, на ту саму гармату, що з неї зняли мертвого офіцера. На підкладеній шинелі була кров, у яку забруднились рейтузи і руки Ростова.
— Що, ви поранені, голубчику? — спитав Тушин, підходячи до гармати, на якій сидів Ростов.
— Ні, контужений.
— Чому ж кров он на станині? — спитав Тушин.
— Це офіцер, ваше благородіє, закривавив, — відповів солдат-артилерист, обтираючи кров рукавом шинелі і наче просячи пробачення за те, що гармата була нечиста.
Насилу, з допомогою піхоти, вивезли гармати під гору і, добившись до села Гунтерсдорф, зупинилися. Стало вже так темно, що за десять кроків не можна було розібрати солдатських мундирів, і перестрілка почала стихати. Раптом близько з правого боку знову залунали вигуки і пальба. Від пострілів уже виблискувало в темряві. Це була остання атака французів, на яку відповідали солдати, засівши в сільських будинках. Знову все кинулося з села, але гармати Тушина не могли рушити, і артилеристи, Тушин і юнкер мовчки переглядалися, чекаючи на свою долю. Перестрілка почала стихати, і з бічної вулиці висипали з бадьорим гомоном солдати.