Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
— Живий, Петров? — питав один.
— Всипали, брат, жару. Тепер не поткнуться, — казав другий.
— Нічого не видно. Як вони у своїх он зашкварили! Не видно, темінь, братіки. Чи нема напитися?
Французи востаннє були відбиті. І знову, в цілковитій темряві, гармати Тушина, як рамою оточені гудучою піхотою, рушили кудись уперед.
У пітьмі наче текла невидна похмура ріка, усе в одному напрямі, гудучи шепотом, гомоном і звуками попитів та коліс. У загальному гудінні з-за всіх інших звуків найвиразніші були стогін і голоси поранених у пітьмі ночі. Їх стогін, здавалося, наповнював собою всю цю пітьму, що оточувала війська. Їх стогін і пітьма цієї ночі — це було одне й те ж. Через якийсь час натовп, рухаючись, захвилювався. Хтось проїхав із почтом на білому коні і щось сказав, проїжджаючи.
— Що сказав? Куди тепер? Стояти, чи що? Дякував, чи що? — почулися жадібні розпити з усіх боків, і вся маса, рухаючись, стала напирати сама на себе (видно, передні зупинилися), і пролетіла чутка, що наказано зупинитись. Усі зупинилися, як ішли, посеред болотистої дороги.
Засвітились вогні, і чутнішим став гомін. Капітан Тушин, розпорядившись по роті, послав одного з солдатів розшукувати перев'язочний пункт або лікаря для юнкера і сів біля вогнища, яке розклали на дорозі солдати. Ростов переволікся теж до вогню. Гарячковий дрож від болю, холоду й сирості трусив усе його тіло. Сон непереборно клонив його, але він не міг заснути від пекучого болю в руці, що нила й не знаходила положення. Він то заплющував очі, то поглядав на вогонь, який здавався йому гаряче-червоним, то на сутулу кволу постать Тушина, що по-турецькому сидів біля нього. Великі добрі й розумні очі Тушина із співчуттям і жалістю дивились на нього. Він бачив, що Тушин всією душею хотів і нічим не міг допомогти йому.
Звідусіль чутно було кроки й гомін тих, що проходили, проїжджали, та піхоти, яка розташовувалась навколо. Звуки голосів, кроків і переставляння в болоті кінських попитів, близьке й далеке тріскотіння дров зливалися в одне хитке гудіння.
Тепер уже не текла, як раніш, у пітьмі невидна ріка, а наче після бурі вкладалося й трепетало похмуре море. Ростов безтямно дивився і слухав, що відбувалося перед ним і навколо нього. Піхотний солдат підійшов до багаття, присів навпочіпки, простягнув руку у вогонь і відвернув обличчя.
— Нічого, ваше благородіє? — сказав він, питально звертаючись до Тушина. — Ось відбився від роти, ваше благородіє; сам не знаю, де. Біда!
Разом з солдатом підійшов до багаття піхотний офіцер з підв'язаною щокою і, звертаючись до Тушина, попросив наказати крихітку відтягти гармати, щоб провезти повозку. За ротним командиром набігли на вогнище два солдати. Вони страшенно лаялись і билися, видираючи один в одного якогось чобота.
— Авжеж, ти знайшов! Ач, спритний! — кричав один хрипким голосом.
Потім підійшов худий, блідий солдат з шиєю, обв'язаною закривавленою онучею, і сердитим голосом домагався води в артилеристів.
— Що ж, помирати, чи що, як собаці? — казав він.
Тушин звелів дати йому води. Потім підбіг веселий солдат, просячи вогнику в піхоту.
— Вогнику гаряченького в піхоту! Бувайте здорові, землячки, дякуємо за вогник, ми назад з процентою віддамо, — казав він, несучи кудись жевріючу в пітьмі головешку.
За цим солдатом чотири солдати, несучи щось важке на шинелі, пройшли повз багаття. Один з них спіткнувся.
— Ач, чорти, на дорозі дрова поклали, — пробурчав він.
— Кінчився, нащо ж його носити? — сказав один з них.
— Ну, вас!
І вони зникли в темряві зі своєю ношею.
— Що? Болить? — спитав Тушин пошепки Ростова.
— Болить.
— Ваше благородіє, до генерала. Тут у хаті стоять, — сказав фейєрверкер, підходячи до Тушина.
— Зараз, голубчику.
Тушин встав і, застібаючи шинель і опоряджуючись, відійшов від вогнища…
Недалеко від багаття артилеристів, у приготовленій для нього хаті, сидів князь Багратіон за обідом, розмовляючи з деякими начальниками частин, що зібралися в нього. Тут був старенький з напівзаплющеними очима; він жадібно обглодував баранячу кістку; був і двадцятидволітній бездоганний генерал, який розчервонівся від чарки горілки й обіду; і штаб-офіцер з іменним перснем, і Жерков, який стурбовано оглядав усіх, і князь Андрій, блідий, з підібраними губами й гарячково-блискучими очима.