Прибутні люди
- Автор: Захарченко Василь Іванович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Грамота». Кловський узвіз, 8, м. Київ, 01021 тел./факс: (044) 253-92-64, тел.: 253-90-17 E-mail: gramota@ukrpost.net
- ISBN: 978-966-349-069-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Прибутні люди». Краткое содержание книги:
Автор зображує своїх героїв у драматичних ситуаціях, коли найповніше виявляються людські характери.
—Ну, в тебе, дорога, й апетити. А скільки у ваших пухкеньких Калашниках нараховують? Забула? — спитав Сергій. Помовчали.
—Думайте, дівчата, — порушив мовчанку Павло. — Кращого не найдете. Хіба ж ми не шукали? Об’їхали в двох районах добрий десяток сіл. І скрізь три, а то й два з половиною кілограми дають. Отож, кращої платні не найдете та ще й хтозна як удасться влаштуватися, бо народу вже понаїжджало і з наших країв, і з Полісся, і з Полтавщини, і з Поділля, а особливо із Западної стільки, що нашого брата заробітчанина більше, ніж місцевих. Отож і на квартиру стати не так просто, а тут приїдете, можна сказати, на готове. Зразу ж ведемо вас до голови колгоспу як наших земляків. Для дівчат гуртожиток є, схочете, там кагалом живіть. Василеві квартиру підшукаємо. Поруч, усього за п’ять кілометрів станція і райцентр. А то загонитесь у якусь степову глушину кілометрів на сто, і ні виїхати звідти, ні вилетіти.
—А з харчуванням як? — спитала Килина.
—У коморі всього можна виписати. І олію, і хліб, і сало, і молоко. Навіть мед. І все це дешево.
—Ну що, дівчата? — спитала Палажка. — Устаємо в цій, як її? Петлю… Петлю…
—Пелюхівці, - сказав Сергій.
—Ой, Пала-азю, — посварилася Килина. — Тобі що, хлопці сподобалися?
—А чого?.. — зашарілася чорнявенька Палажка. — Хіба не гарні?
—Та гарні, —сказала Килина. — Ми ще подумаємо.
—Ви собі як знаєте, а я з Павлом у фуражири, — сказав Василь.
Аж увечері, коли вже під’їжджали до Пелюхівки, Килина зважилася нарешті, і вони сквапно зійшли па цій станції з хлопцями й рушили у вітряний вечір, минули коротеньку вуличку з теплими домашніми вогнями, вибрели в чорний степ, як на ніж, під пронизливий вітер у лице. Тиснув мороз, зойкав сніг під ногами.
—Опусти вуха в шапки, — гукнула Валентина Василеві. Вона зупинилася й зав’язала йому поворозочки шапки під бородою. — Прислухайсь, як ніс дуже мерзнутиме, скидай рукавицю й відтирай долонею.
—Зна-аю, — озвався Василь, і вітер забив йому басок у горло.
—Та й вітер же! — крикнула Килина.
Щоб почути один одного, вони кричали.
—Звикайте. Це норма. Тут степи безкраї! — крикнув Павло.
—Оце попали, — промовила Палажка. — І душу видме.
—А ти ховайся за мене, мала, — крикнув Павло й став заслоняти своєю кремезною постаттю щупленьку Палажку од злого вітру.
—Ну, за Палазю я спокійна! — крикнула Килина.
—А за мене?.. — спитала Валентина, що спинилася попереду Василя й пробувала захистити його собою від рухливої шмалької темряви.
—А ти, Валю, помовч, — крикнула Килина.
—Отакої!.. — засміялася Валентина, і в її сміхові вчувалися нотки погано прихованих розгубленості й досади, які чогось зачепили Василя за живе.
Сергій ішов десь у темряві, попереду всіх.
—Пристав ногу, Сергі-ію! — гукнув йому Павло. — Не встигаємо!
—Ворушись… — долетів з вітром слабкий Сергіїв голос із темноти.
Вітер намагався заповзти Василеві знизу під куфайку, та хлопець туго підперезавсь поверх куфайки широким армійським ременем, і це рятувало. «Таким паском голий на морозі підпережешся і то зігрієшся», — згадав він слова солдата, що подарував тоді, в дорозі із Шепетівки цей теплий ремінь.
35
Василя взяли на свинарник водовозом і поклали йому один трудодень за цю роботу. На квартиру став він у тітки Паші, в якої був син Володя, худорлявий довгобразий хлопець, на рік старший за Василя. Вони подружили, спали на печі, удень обидва робили в колгоспі водовозами. Уставали ще вдосвіта, бігли під пронизливим вітром в заметіль до стайні, запрягали коней і роз’їжджалися по своїх фермах, Василь возив воду в свинарник, Володя — в корівники.
На фермах колодязів не було, і хлопці брали воду в людей. Колодязь глибоченний, зруб од розхлюпаної води в крижаній кожурі, і коло кручалки під ногами суцільний лід горбом. Не встигнеш сколоти ломом та сокирою той лід, як через годину вже знову накипіло, і вже ти балансуєш, наче мотузяний дід, так і дивись, не вдержишся на ногах, коли витягаєш повне відро, брикнеш, ще й кручалка може жахнути зверху по голові.
Перші дні на пронизливому вітрі Василеві було дуже непереливки в тоненьких бавовняних штанях, аж поки свинарки не заступилися за нього перед бригадиром:
—Та видайте ж хлопцеві спецівку, бо ще втратить отут на морозі своє прекрасне хлоп’яцтво. Ми ж не переживемо такого!
—Ага, видай йому, а він і здиміє завтра, — сказав бровастий однорукий бригадир у доброму кожусі й синьому галіфе. Він глянув на Василя насмішкуватими сірими очима. — Як, малий, даси дьору в казьопному?