Прибутні люди
- Автор: Захарченко Василь Іванович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Грамота». Кловський узвіз, 8, м. Київ, 01021 тел./факс: (044) 253-92-64, тел.: 253-90-17 E-mail: gramota@ukrpost.net
- ISBN: 978-966-349-069-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Прибутні люди». Краткое содержание книги:
Автор зображує своїх героїв у драматичних ситуаціях, коли найповніше виявляються людські характери.
—То мене візьмуть дівчата? — зрадів Василько.
—Візьмуть-візьмуть. Лаштуйся, позалатуй дірки в своїй амуніції й жди сигналу.
—Та ми йому нову куфайку справили, — сказала мати.
—Це вже зовсім добре, — посміхнувся дядько Тарас. — Що ж ти зробиш, братова, як таке життя прокляте, що й дітям нема спокою дома. Хіба ж я від добра пускаю свою Валентину. Як воно невикрут. Ні наїстись уволю, ні вдягтися тепло, і податки такі, що останнє вибивають з рук. Сам би пустився в мандри, коли б здоров’я та літа молодші.
Після тієї розмови з дядьком Тарасом почала мати потроху споряджати Василя в дорогу. Замовила сільській кравчині строчені валянки, вечорами підлатувала верхню одежу та білизну.
І може, через те, що майбутня дорога засіла Василькові в голові, і він тепер про неї невідступно думав день при дню, ночами йому знову почали снитися тривожні поїзди, Западна, Гілько і панна Єва, в яку він з кожним сном усе дужче, усе безнадійніше закохувався. «Місяцю мій ясний…» — ніжно говорила вона до нього зі сну.
ПОВІДЬ ДРУГА
34
Після Хрещення поїхали. Валентина, Килина, Палажка і Василь з ними. Сіли на поїзд уночі. З морозу в теплому вагоні Василя враз потягло на сон. Дівчата ще трохи погомоніли у вагонних сутінках, але і їм скоро зів’яли голоси. Спали сидячи, посхилявшись одне на одного. Василь раз у раз важко прокидався від того, що замліла шия чи затерпло плече, на яке злягла Валентина. Легенько ворушив ним, щоб не збудити сестру, і знову поринав у сон. їхати їм усю ніч, цілий день і ще півночі до того казкового Херсона. А там уже напитуватимуть дорогу на села. Краще всього зайти раненько на базар і попитати в людей, так радила найстарша серед них Килина. Її слухали, бо Килина побувала за своє життя де хоч. Двічі її забирали до Німеччини. Перший раз вона втекла з поїзда аж у Західній Україні, виплигнула з вікна на одній станції, і конвоїри взівали її. Добралася додому, а тут нова хвиля людоловства, загребли дівчину вдруге. Вижила, вернулася по війні. А в сорок сьомому, рятуючись од голоду, тричі їздила в Західну Україну, вимінювала хліб на німецькі лахи, що привезла з Німеччини, продержалися з матір’ю і малою сестрою до нового врожаю.
Уранці вагон заворушився, загомонів. За перегородкою голосно перемовлялися двоє: один з нижньої полиці, а другий з горішньої.
—Агов! Уставай, кажу, снідати!
—Ну, куди ти спішиш? — відмовляла горішня полиця. — Тільки б поспати оце, ні, будять живосилом.
—То спи й за мене. А я поснідаю за нас обох.
Засміялися сусіди.
—Е-е, ні. Поспати я можу й удень, — завовтузилися на верхній полиці, позіхнули. — Переконав.
Голоси Василеві здалися знайомими.
—Давайте й ми поснідаємо! — запропонувала Килина. — Підсідай до нас, Васильку. Не пишайся.
—А я не пишаюся, — сказав Василь.
Дівчата вже встигли попричісуватися, сиділи причепурені. Валентина й Палажка витягли свої наїдки.
—До купи, до купи! — підбадьорила їх Килина. І те, як вона це сказала, Василеві дуже сподобалося. Він і свою частку долучив.
—О, бач, який у нас тепер багатий стіл. Хліб, Василю, поки що сховай, у нас дорога ще довга, — порядкувала метка Килина. Вона покраяла хліб, у кого біліший, у кого темніший, на тоненькі скибки, наклала на нього шматочки сала. Ще й по пирогу з капустою кожному дісталося.
За перегородкою голосно перемовлялися ті двоє.
—Тобі ще накладанець, як Ярослава каже?
—Йой! Давай хоч і два, — згоджувався той голос, що недавно ще озивався згори.
—Що ти так прислухаєшся, Васильку? Вуха зовсім плескаті стали, — зауважила Килина.
—Та чудно мені якось. Наче знайомі голоси, — сказав Василь. — І слова такі…
—А ти піди подивись і не мучся, — запропонувала низенька чорнява Палажка.
Василь підхопився, доїдаючи пиріг.
—Зачекай, доки хоч поснідають. Нікуди вони не дінуться, — зупинила його Валентина.
Килина посміхнулася:
—Накладанці згадав?
—А що це таке? — спитала Палажка.
—Бутерброди. Так у Западній кажуть, — пояснив Василь.
—Усе в них не так, як у людей, — сказала Палажка, і в її голосі забриніли нотки затятої зверхності.
—Тебе послухати, Палажко, так люди — це тільки ті, що живуть у Калашниках, — сказав Василь.
—Схопила? — озвалася Валентина. — Він у нас таки-ий. За тих западенців горою.
—Я теж, Валю, така-а, — сказала Килина, і її маленьке кругловиде обличчя зробилося суворе, сірі очі наколющилися. — Коли б не вони, ми б оце вже не їхали з Васильком у той проклятий Херсон.