Прибутні люди

—Я ж кажу, помирає…

—Не піду… — глухо сказав Сергій. — Як я їй у вічі гляну?

—Та вона щаслива буде побачити тебе. Вона так зраділа, коли я сказав, що ти прийдеш…

Сергій мовчав. Докурив одну, кинув, запалив нову. Василь тупо дививсь, як Валентина виносить на перон валізи.

—Слухай, Сергійку… — раптом вихопилось у Василя. — Прошу тебе по-людськи, заклинаю… Ходім. А квитки я вам оплачу.

Сергій зранено глянув на Василя. Щось таке ворухнулося в Сергійових очах.

— Усе життя за тебе молитимусь… Ходім, га?..

І тут налетіла Валентина, заступила Сергія, просичала до Василя:

—Іди геть, чуєш?.. Зійди з нашої дороги! Вона тобі мила, от і біжи до неї!

—При чім тут мила?.. Вона помирає…

—Лікарі є на те, хай рятують, — відрізала Валентина.

Василь задихнувся від обурення, образи й люті.

—Та люди ви чи ні?! — простогнав він. — Ну, хочете, я на коліна стану перед вами?

—Пізно! Он уже наш поїзд, — сказала Валентина з полегкістю.

До станції підходив пасажирський. Василь увесь затерп. Він не міг повірити, що вони зараз отак візьмуть і поїдуть… Штовхалися пасажири. Василеві раптом забракло слів просити. Поїзд улетів на станцію й спинився всього на хвилину. Валентина й Сергій підхопили речі й побігли до свого вагона. І тоді Василь, коли вже Сергій ліз у вагон, підскочив до східців і вчепився руками у валізу, стиснув долонями по боках. Сергій вирвав її й подав Валентині в тамбур.

Василь ухопив Сергія за полу «московки»:

—Не пущу… Вона ж помира…