He відпускай мене
- Автор: Ишигуро Кадзуо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-295-6
- Переводчик: София Юрьевна Андрухович
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «He відпускай мене». Краткое содержание книги:
«Не відпускай мене» у перекладі Софії Андрухович — перша книжка Кадзуо Ішіґуро, видана українською мовою. Оформили видання Назар Гайдучик та Оксана Йориш, роботи яких наче стоп-кадри з намальованого кіно додали тонкій емоційній напрузі тексту ще й гри світлотіней та динамічних акцентів.
— Я бачила вчора Мадам, Томмі. Не розмовляла з нею. Але я її бачила.
Він поглянув на мене, але й далі мовчав.
— Я бачила, як вона йшла вулицею і зайшла у свій будинок. Рут дістала правильну адресу. Правильна вулиця, саме ті двері, геть усе.
Тоді я описала, як попереднього дня, оскільки я все одно опинилась на південному узбережжі, я вирушила надвечір до Літлгемптона, і так само, як робила це у два попередні рази, пройшлась довгою набережною, повз ряди будинків із терасами, що мали назви на зразок «Гребінь хвилі» або «Морський вид», аж доки не дісталась лавки поруч із телефонною будкою. Я сіла і почала чекати — так само, як робила вже раніше, — зосередивши погляд на конкретному будинку.
— Це було схоже на детектив. У попередні рази я сиділа там по півгодини щоразу, і нічого, зовсім нічого. Але щось підказувало, що цього разу мені пощастить.
Я була така втомлена, що мало не закуняла просто там, на лавці. Але раптом підняла голову і побачила її — вона йшла вулицею в моєму напрямку.
— Це було моторошно, — мовила я, — тому що вона така сама на вигляд. Може, обличчя ледь-ледь старіше. Але значної різниці немає. Навіть одяг такий самий. Строгий сірий костюм.
— Це не міг бути той самий костюм.
— Не знаю. Виглядав так само.
— Але ти не звернулась до неї?
— Звичайно ні, дурнику. Все по черзі. Вона ніколи не поводилася з нами привітно.
Я описала, як вона пройшла повз мене з протилежного боку, навіть не поглянувши в мій бік; як на якусь мить мені здалося, що вона пройде повз двері, за якими я спостерігала, що Рут дала нам неправильну адресу. Але Мадам різко повернулась до воріт, зміряла коротку стежку двома чи трьома кроками і зникла всередині.
Коли я закінчила, Томмі деякий час мовчав. Тоді промовив:
— Ти впевнена, що не матимеш неприємностей? Вічно їздиш туди, куди тобі не можна?
— Думаєш, чому я так втомилася? Я доклала зусиль, щоб усе збігалось. Та зате ми її знайшли.
Назовні хлюпав дощ. Томмі повернувся набік і поклав голову мені на плече.
— Рут для нас постаралась, — м’яко сказав він. — Дістала правильну адресу.
— Так, вона постаралась. Але тепер усе залежить від нас.
— То який у нас план, Кет? У нас є план?
— Ми просто туди підемо. Просто підемо туди і запитаємо її. Наступного тижня, коли я повезу тебе на тести в лабораторію. Випишу тебе на цілий день. Тоді ми зможемо заїхати до Літлгемптона на зворотному шляху.
Томмі зітхнув і ще глибше вмостив голову на моєму плечі. Випадковий спостерігач міг вирішити, що він охоплений нехіттю, але я знала, що саме він відчуває. Ми так багато розмірковували про відтермінування, про Галерею, геть усе — і ось, несподівано підійшли впритул. Це було страшно.
— Якщо ми його отримаємо, — нарешті сказав він. — Уявімо, що отримаємо. Уявімо, вона дасть нам, наприклад, три роки — тільки для нас. Що саме ми будемо робити? Ти мене розумієш, Кет? Куди ми поїдемо? Ми ж не можемо залишитись тут, у цьому центрі.
— Не знаю, Томмі. Може, вона скаже, щоб ми повертались до Котеджів. Але я краще поїхала б деінде. До Білого Двору, можливо. Або, можливо, у них є якісь інші місця. Щось відокремлене для таких, як ми. Нам просто треба довідатись, що вона скаже.
Ми ще кілька хвилин тихо лежали на ліжку, дослухаючись до дощу. Я почала штовхати його ногою — так, як він робив мені раніше. Врешті він відплатив мені тим самим і зіштовхнув мої ноги з ліжка.
— Якщо ми їдемо, — сказав він, — треба вирішити про тварин. Виберемо найкращих, тих, яких ми візьмемо з собою. Шість або сім. Треба зробити це дуже уважно.
— Добре, — сказала я. Тоді підвелась і випростала вперед руки. — Може, навіть більше візьмемо. П’ятнадцять або й двадцять. Ага, поїдемо і зустрінемось із нею. Що вона нам зробить? Поїдемо і поговоримо з нею.
Розділ двадцять перший
Пригадуючи дні перед нашою поїздкою, я пам’ятаю, що уявляла, як ми з Томмі стоїмо перед тими дверима і не можемо наважитись подзвонити, а тоді чекаємо, поки наші серця скажено гупають. Однак насправді все склалось так, що нам пощастило і це конкретне випробування нас оминуло.