He відпускай мене

Я лежала на кермі, тому взагалі не могла бачити Томмі. Він видав якесь збентежене мукання, але нічого не сказав.

— Послухай, — мовила Рут, — послухайте обоє. Я хотіла, щоб ми втрьох поїхали в цю подорож, тому що хотіла вам усе це сказати. Але ще я хотіла віддати вам дещо.

Вона покопирсалась у кишенях свого анорака і вийняла зім’ятий аркуш паперу.

— Томмі, тобі краще це взяти. Наглядай за цим. До того часу, коли Кеті змінить думку.

Томмі потягнувся у проміжок між сидіннями і взяв аркуш.

— Дякую, Рут, — сказав він, ніби отримав від неї плитку шоколаду. А тоді за кілька секунд сказав:

— Що це таке? Не розумію.

— Це адреса Мадам. Ви ж самі мені щойно казали. Вам слід принаймні спробувати.

— Як ти її знайшла? — запитав Томмі.

— Це було нелегко. І забрало багато часу, я наривалась на кілька неприємностей. Але врешті-решт таки роздобула її, і зробила це для вас двох. Тепер це ваша справа — знайти її і спробувати.

Я перестала схлипувати і завела двигун.

— Досить цього всього, — сказала я. — Нам треба повернути Томмі назад. А потім слід самим повертатись.

— Але ви над цим подумаєте, ви обоє, подумаєте?

— Зараз я просто хочу повернутись, — сказала я.

— Томмі, ти збережеш адресу? На випадок, якщо Кеті передумає.

— Збережу, — відповів Томмі. А тоді врочисто промовив:

— Дякую, Рут.

— Ми побачили човен, — сказала я, — але тепер нам слід повертатись. До Давера понад дві години їзди.

Я знову вивела машину на трасу, і, як я пам’ятаю, на зворотній дорозі до Кінґсфілда ми майже не розмовляли. Коли ми заїхали на Площу, під дашком все ще купчилась групка донорів. Я розвернула машину ще до того, як випустити Томмі. Жодна з нас його не обійняла і не поцілувала, але коли він прямував до своїх приятелів-донорів, то зупинився, широко нам усміхнувся і помахав.

Це може видатись дивним, але протягом їзди до центру з Рут ми не обговорювали те, що трапилося. Частково тому, що Рут почувалась виснаженою — наша остання розмова на узбіччі відібрала в неї всі сили. Але також, думаю, ми обоє відчували, що на один день з нас досить серйозних розмов, і якщо ми перейдемо межу, то все почне тільки ускладнюватись. Не знаю, які почуття мала Рут під час нашого повернення, але щодо мене, то, коли вляглись усі сильні емоції і на землю почала опускатись ніч, а вздовж дороги засвітились ліхтарі, я відчула всередині спокій. Так, ніби те, що страшенно довго нависало наді мною, раптом зникло. І хоча все й надалі залишалось анітрохи не впорядкованим, у мене виникло відчуття, ніби тепер принаймні відчинились двері до чогось кращого. Це не було піднесення. Між нами трьома панували кріхкість і напруження, але напруження не в поганому сенсі.

Ми навіть не обговорювали Томмі, зазначили тільки, що він має гарний вигляд, і прикинули, скільки ваги він набрав. Після цього ми здебільшого мовчали, вдивляючись у дорогу.

І вже за кілька днів, коли я знову прийшла до неї, стало очевидно, наскільки змінила все наша подорож. Уся настороженість, всі підозри між мною і Рут вивітрились, і ми, здавалось, пригадали, скільки важили одна для одної. І з цього почалася нова ера: надходило літо, і здоров’я Рут нарешті почало стабілізуватися, а я приходила до неї вечорами з печивом і мінеральною водою, і ми сиділи поруч біля вікна, милуючись, як над дахами опускається сонце, розмовляючи про Гейлшем, про Котеджі, про все, що спадало на думку. Коли я згадую про Рут тепер, я, звичайно, відчуваю смуток через те, що її вже немає; але водночас і вдячність за той останній період.