He відпускай мене
- Автор: Ишигуро Кадзуо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-295-6
- Переводчик: София Юрьевна Андрухович
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «He відпускай мене». Краткое содержание книги:
«Не відпускай мене» у перекладі Софії Андрухович — перша книжка Кадзуо Ішіґуро, видана українською мовою. Оформили видання Назар Гайдучик та Оксана Йориш, роботи яких наче стоп-кадри з намальованого кіно додали тонкій емоційній напрузі тексту ще й гри світлотіней та динамічних акцентів.
Мадам і далі стояла, майже не рухаючись у сяйві низького сонця. Вона кивала головою — ніби дослухалась до якихось звуків із набережної. Тоді посміхнулася знову, хоча її посмішка, здавалось, була адресована не нам, а собі самій.
— Що ж, добре. Заходьте досередини. Там побачимо, про що ви хочете зі мною поговорити.
Коли ми ввійшли, я зауважила, що вхідні двері були оздоблені кольоровими скляними панелями, а щойно Томмі зачинив їх позаду нас, як стало досить темно. Ми були в коридорі, такому вузькому, що здавалось, ніби виставивши лікті, можна одночасно торкнутись протилежних стін. Мадам завмерла попереду нас і стояла так, повернувшись спиною, знову наче до чогось прислухаючись. Глянувши повз неї, я побачила, що коридор, хоч і був такий вузький, виявився поділеним: ліворуч догори вели сходи; праворуч ще вужчий прохід вів углибину дому.
Слідом за Мадам я також прислухалась, але в будинку панувала тиша. Тоді десь ізгори почувся легкий удар. Цей тихий звук про щось повідомив Мадам, тому що тепер вона обернулась до нас і, вказуючи у темряву проходу, сказала:
— Ідіть туди і зачекайте на мене. Я зараз прийду.
Вона почала підніматись сходами, але помітивши, що ми вагаємось, перехилилася через перила і знову вказала кудись у темряву.
— Туди, — повторила Мадам і зникла нагорі.
Ми з Томмі рушили вперед і опинились у вітальні. Здавалося, що якась прислуга підготувала цю кімнату до вечора, а сама зникла: штори були затягнуті, а на столі світилась тьмяна лампа. Я відчувала запах старих меблів, імовірно, вікторіанської епохи. Камін виявився забитий дошкою, і там, де мав би горіти вогонь, висіла картина — ткана, немов гобелен, — на якій було зображено дивну пташку, схожу на сову, яка дивилась просто на вас. Томмі торкнувся моєї руки і вказав на картину в рамі, що висіла в кутку над маленьким круглим столиком.
— Це Гейлшем, — прошепотів він.
Ми наблизилися до картини, але я не мала певності. Я бачила, що перед нами дуже гарна акварель, але настільна лампа під нею відкидала викривлену тінь, помережену слідами павутини, і замість того, щоб освітлювати картину, вона кидала відблиск на понуре скло, тому складно було щось розгледіти..
— Це протилежний берег качиного ставка, — сказав Томмі.
— Ти про що? — зашепотіла я. — Тут немає ставка. Це просто сільська місцевість.
— Ні, ставок позаду тебе, — Томмі здавався страшенно роздратованим. — Ти повинна це пам’ятати. Якщо ставок залишиться позаду тебе, то ти дивитимешся на Північне спортивне поле…
Ми знову замовкли, тому що почули в глибині дому голоси. Схоже, що з другого поверху долинав чоловічий голос. Тоді ми почули голос Мадам, який долинав зі сходів. Вона казала:
— Так, ти маєш рацію. Маєш рацію!
Ми чекали, що Мадам зараз увійде, але її кроки прозвучали біля дверей і віддалились. Мені спало на думку, що вона збирається приготувати чай, взяти булочки і привезти це все на візку, але тут же зрозуміла, яка це маячня, і що вона швидше за все просто про нас забула, а тепер раптово пригадала, зараз увійде і скаже, щоб ми йшли собі геть. Грубий чоловічий голос гукнув щось згори — так нечітко, що здавалось, ніби він долинав двома поверхами вище. Кроки Мадам знову повернулись до коридору, і вона крикнула:
— Я ж сказала тобі, що робити. Просто зроби, як я тобі пояснила.
Ми з Томмі почекали ще кілька хвилин. Тоді стіна з протилежного кінця кімнати почала рухатись. Я тут же зрозуміла, що це насправді ніяка не стіна, а розсувні двері, якими можна розділяти на дві частини одну видовжену кімнату. Мадам частково відсунула двері, і тепер стояла і дивилась на нас. Я спробувала розгледіти, що за її спиною, але побачила там лише темряву. Я подумала, що вона, можливо, хотіла, щоб ми пояснили свою присутність, але врешті вона сказала:
— Ви сказали, що ви — Кеті Г. і Томмі Д. Я не помилилась? І що ви колись виховувались у Гейлшемі?
Я підтвердила, але сенсу запитувати, чи вона пам’ятає нас, не було. Вона стояла на порозі і не зводила з нас очей, немов не наважуючись ввійти. Тепер знову заговорив Томмі:
— Ми не хочемо вас затримувати. Ми просто хотіли з вами поговорити.
— Ви вже казали. Гаразд. Тоді вмощуйтесь зручно.
Вона простягнула вперед руки і поклала долоні на спинки двох однакових крісел перед собою. В її манері було щось дивне, ніби насправді вона не запрошувала нас сідати. Мені здавалось, що якщо ми зробимо те, що вона нам каже, і сядемо, вона так і залишиться стояти позаду, навіть не знявши зі спинок руки. Але коли ми рушили до неї, вона також наблизилась і — можливо, мені тільки здалося — проходячи повз нас, напружила плечі. Коли ми обернулись, щоб сісти, вона вже стояла біля вікон, перед важкими оксамитовими шторами, і дивилась на нас поглядом вчительки, яка розглядає учнів. Принаймні так здавалось мені в ту мить. Томмі потім сказав, що він подумав — Мадам зараз заспіває, а штори позаду розхиляться, і замість вулиці і пласкої площини перед набережною ми побачимо сцену, схожу на ту, що була в Гейлшемі, на якій стоятиме хор. Коли він згодом це розповідав, мені було смішно, і я знову її бачила — зі складеними руками, розведеними в боки ліктями, таки справді — ніби готувалася заспівати. Але я сумніваюсь, що Томмі насправді думав тоді про таке. Пам’ятаю, я зауважила, що він страшенно напружився, і хвилювалась, щоб він не бовкнув якоїсь дурниці. Ось чому, коли вона — цілком приязно — запитала, чого ми хочемо, я швидко заговорила.