Тореадори з Васюкiвки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га
- ISBN: 966-7047-44-X
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Тореадори з Васюкiвки». Краткое содержание книги:
Я скипiв.
— Ах ти ж, г-г… — хотiв я сказати на нього за звичкою «глистюк паралiзований», але вчасно збагнув, що одразу втрачу напарника, i сказав: — Г-герой! Теж iще! Якого там спецiального. Просто хорошого апарата треба. «Київ», чи що.
— А де взять? — спитав Антончик.
— Як — де? Вкрасти, звичайно!
Антончик аж спiткнувся:
— Ти що?!
— Все одно ж треба щось украсти. Щоб привид явився. Так вкрадемо фотоапарат.
— Та ну! Можна десь пару яблук поцупити, кавуна абощо. В крайньому разi по шиї напотилять. А за фотоапарат ще й у тюрму посадять.
— Та ми ж потiм повернемо, чого ти!
— Еге! А як злапають! Доказуй тодi, що ти повернеш.
— Та я сам крастиму. Ти тiльки на шухерi стоятимеш, дрефло.
— А в кого? — вже спокiйнiше спитав вiн.
— Та в кого ж! У Бардадима.
— Ну-у… Ти рискуєш! — довгасте Антончикове обличчя ще бiльше витяглося. — Той як злапає, руки й ноги з тiла повисмикує — точно!
Я й сам знав. Гришка Бардадим, двометровий здоровило-десятикласник, кулаком забивав цвях у дошку та ще й був, як то кажуть, у гарячому купаний: слово йому скажи, вiн уже заводиться. Його всi хлопцi боялися. Але в нього був найкращий у селi фотоапарат «Київ» — з телескопiчною лiнзою i з такою чутливiстю, що сам Фарадейович, наш сiльський Едiсон, казав, нiби тим апаратом можна знiмати навiть пiд землею. Бардадим захоплювався фотографiєю, його знiмки часго друкували в нашiй районнiй газетi. Фотоапаратом своїм вiн дуже пишався i, звичайно, мiг за нього повисмикувати руки й ноги зовсiм просто. Але якщо вже фотографувати привид, то тiльки Бардадимовим апаратом. А щодо риску… Що ж, це навiть добре. Вже сама крадiжка апарата в Бардадима було дiло неабияке, варте уваги широкої громадськостi. А менi ж треба, треба довести тому iскарютському Павлушi, кого вiн, Iуда, промiняв на ту лелеку обскубану. Щоб вiн плакав, отакими слiзьми плакав у подушку, карався, ограждав i каявся. А я в його бiк i не гляну. Хай кається! Хай! Щоб знав, як зраджувати друзiв. Хай плаче! I задля цього можна й рискнуть.
— Але, мабуть, уже на тому тижнi доведеться, — з надiєю сказав Антончик. — Бо сьогоднi ж саме п'ятниця, а ми не встигнемо i вкрасти, i все iнше. Га?
— Сьогоднi, — твердо сказав я. — От просто зараз i пiдемо.
— Та чого так поспiшати? Це ж така операцiя. Треба все обдумать, розрахувати.
— Що там розраховувати? Пiти вкрасти, i все. Гайда!
Я просто так сказав, не задумуючись. А вийшло, наче наперед усе знав, як у воду дивився. Антончику навiть на шухерi стояти не довелось.
Бардадимове вiкно було вiдчинене, на стiнi бiля вiкна висiв апарат, i в хатi й бiля хати нiкого не було. Простягай руку й бери. Я так i зробив. I ми з Антончиком городами дременули до рiчки.
— От здорово! От, їй-богу! От, чесне слово! — аж захлинався Антончик. — Нiхто б з хлопцiв не наважився, а ми… Та що хлопцi, нiхто б у всьому селi. Нiхто б взагалi у свiтi… А ми… В Бардадима! Скажи! От же ж… Правда? От!..
Антончика розпирало вiд гордостi.
I тут бiля рiчки ми несподiвано побачили Павлушу.
Вiн сидiв на березi, тримав на колiнi довгасту дикточку i щось мазюкав на нiй пензлем.
Вгледiвши його, Антончик зиркнув на мне i вищирився:
— Ги! Художник!
Вiн знав, що ми посварились, i хотiв зробити менi приємне — старався з усiх сил: кричав, кривлявся i пританцьовував. Антончик сам дружив ранiше iз Павлушею, але пiсля того, як вiн кинув Павлушу у скручний час на баштанi, коли ми грали у фараона, той перестав з ним дружити. I тепер Антончик мстиво глузував з Павлушi. Це було негарно, неблагородно, i не варто було б пiдтримувати його. Але я пiдтримав. I теж злорадо зареготав. Я, може, и не став би реготати, якби не ота дикточка. Я зразу побачив, що то таке. То була кришка од посилки. На зворотному її боцi чорним олiвцем була написана адреса:
село Васюкiвка,
вул. Гагарiна, 7,
Гребенюк С. I.
У мене серце тенькнуло, як я те побачив. Ну — все! Ех ти! На Гребенюччинш дикточцi малюєш! На сiмейнiй, сказати б дикточцi. Вiд посилки, яку їм прислала якась їхня тьотя Мотя. Скоро ти її спiдницю носитимеш! Так на ж тобi:
— Га-га-га га-га!
Вiн подивився на мене довгим сумним поглядом, i стiльки в тому поглядi було докору й гiркоти, що менi аж…
I нiчого менi не аж! Можеш собi дивитися скiльки влiзе! I можеш собi малювати на Гребенюччиних дикточках скiльки хочеш. I можеш взагалi. Але скоро ти узнаєш…
Я мiцнiше притиснув пiд сорочкою Бардадимiв «Київ». Скоро…
— Ти тут, художнику, фарби переводиш, а ми…
— Цить! — роздратовано перебив я його. — Ходiмо швидше.
— Да-да, приготуватися ж треба. Така операцiя! — багатозначно, змовницьки пiдморгнув Антончик, — i не менi, а Павлушi. От трiпло! А втiм, хай посвербить Iудi. Вiн же цiкавий страх, я його знаю.
З кам'яним обличчям я пройшов повз нього, навiть не подивившись на його дикточку, хоч менi дуже кортiло глянути що вiн там намазюкав. Проте на якусь митюлечку я таки'кинув косяка i встиг помiтити, що вiн малював кущ i трошечки води бiля нього. Найшов що малювати! Хоч би вже вербу малював, з якої ми у рiчку стрибали. Хоч iсторична верба. Я на нiй рекорда поставив — з самiсiнького вершечка у воду стрибонув. Нiхто ще цього рекорда не перевершив. А то — кущ… Хоча… Може, пiд тим кущем Гребенючка колись сидiла. Дульцiнея! Ну й гори ти разом з нею!
Я був збуджений, i в моєму серцi ще не було страху перед тим, що буде менi за крадiжку. Цей страх з'явився лише тодi, коли, забравшися у кущi, ми з Антончиком почали розглядати апарат. То таки була машина будь здоров! Я хоч i мало тямив у фотоапаратi, збагнув це з першого погляду. Антончик розумiвся на апаратах бiльше за мене. В нього була учнiвська «Смена», вiн робив нею паршивенькi знiмки i вважав себе великим спецiалiстом. Вiн забрав у мене апарат, почав крутити його на всi боки i, наче мене й не було тут, захоплено бубнiв сам собi пiд нiс:
— Класний апарат… Автоматична експозицiя… Оптика… Ах, яка оптика! Затвор дуже зручний. Такий плавний спуск!
Вiн раз у раз прикладав апарат до ока i наводив його то на мене, то крiзь кущ кудись удалину. I весь час захоплено ахав.
Менi стало противно. Я крав, рискував, менi, може, Бардадим руки й ноги повисмикує, а вiн тут ахає, розпоряджається i ще й привид знiмати, може, збирається. I виходить, що вiн герой, а я десь iзбоку. Нащо воно менi тодi все треба.