Тореадори з Васюкiвки

Минув час, сотник Горбуша повернувся у цi мiсця i купив цю землю, заклав маєток, збудував палац i став жити на всю губу. I грошей у нього було — як гною. Вiн пускав їх на вiтер, щодня бенкетуючи, п'ючи й гуляючи з мiсцевим панством. Бо то ж вiн сам викрав тодi той скарб запорозький i закопав серед темної ночi у долинi пiд вербою…

Та не принесли щастя сотнику Горбушi краденi козацькi дукати Не минулося йому злодiяння. Темними горобиними ночами став з'являтися йому привид безневинно страченого скарбника Захарка. У довгiй бiлiй сорочинi, без голови, пiдходив вiн до Горбушиного лiжка i схилявся, простягав руки, чи то погрожуючи, чи то благаючи про щось. I такий сiрашний був той безголовий привид, що Горбуша схоплювався з лiжка i бiг свiт за очi, аж поки не падав знесилений. На ранок його знаходили десь далеко в степу подряпаного, закривавленого, ледь живого.

I наказав Горбуша розкопати Захаркову могилу, спалити прах, а попiл вистрiлити з гармати, щоб розвiявся по вiтру. Сподiвався, що те врятує його вiд жахливих нiчних видiнь, оджене дух Захарка. Почали розкопувати могилу.

Розкопали — голова Захаркова є, а тiла нема. Пополотнiв сотник Горбуша, аж сiпатися почав. «Копайте! — кричить — Копайте, поки не знайдете!»

Сiм днiв i сiм ночей безперестанку копали джури. Викопали величезне ямище метрiв стр завширшки, метрiв двiстi завдовжки Але тiла старого скарбника так i не знайшли. А на сьому нiч на днi ями раптом роззявилося, зануртувало джерело, виповнилась яма водоiо i утворилось озеро, яке так i зветься — Захаркове.

Ще дужче спохмурнiв, здичавiв пiсля того согник Горбуша, ще бiльше пив, заливаючи мед-вином жах у своєму сердi. Та однак темними горобиними ночами з'являвся йому безголовий привид скарбника i простягав руки. I Горбуша зривався й бiг свiт за очi. I от одного разу пiсля такої ночi джури знайшли його на березi Захаркового озера пiд вербою, де колись закопав вiн крадений скарб, мертвого i… без голови. Пiзнали його тiльки по сорочцi та по шраму на плечi вiд турецької шаблi. А голову, як не шукали, нiде знайти не могли. Так його без голови й поховали. I збудували над його могилою каплицю. А невдовзi сам собою спалахнув маєток сотника Горбушi i згорiв дотла. I оскiльки був Горбуша нежонатий i нiяких родичiв не мав, земля його одiйшла в казну. I лишилася вiд Горбушi тiльки ота каплиця на сiльжькому цвинтарi. Вона самотньо стояла серед порослих травою могил — старезна, замшiла цегляна каплиця з повибиданими ще рокiв, мабуть, двiстi тому вузесенькими вiкнами, з напiвпрочиненими iржаво-залiзними дверима, яких уже нi зачинити, нi розчинити, бо на пiвметра вросли в землю… I як тiльки починає сутенiти, бiля каплицi вже не побачиш живої душi. Люди обходили її десятою дорогою, бо казали, що те мiсце нечисте. Начебто щоп'ятницi (бо саме у п'ятницю був страчений Захарко) рiвно опiвночi з'являвся бiля каплицi бiлий привид без голови. То приходив до Горбушi старий скарбник нагадати про себе. I з-пiд землi чувся стогiн i приглушений крик жаху. Горбуша i в могилi не знав спокою, мучився, спокутував свiй грiх.