Тореадори з Васюкiвки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га
- ISBN: 966-7047-44-X
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Тореадори з Васюкiвки». Краткое содержание книги:
Спершу це мене дратувало, та потiм звик. Але яким же художником я мiг бути, не розрiзняючи кольорiв! Це однаково, що нiмий спiвак. I Павлуша, наче нiчого не знає, таке менi каже. От же ж, чесне слово!.. Я змiряв його поглядом i спитав глузливо:
— А ти що — вiдчув у собi талант?
— При чому тут талант?.. Але чого не спробувати… — Павлуша одвернувся й почервонiв. — Кажуть, що в мене щось…виходить…
— Ах, кажуть!.. Ха-ха-ха! Я знаю, хто це каже. Вона. Ще б пак! Авжеж це вона.
Коли б ви бачили, що то за тюлька. Що вiн у нiй знайшов — нiяк не збагну. Як її нема — хлопець як хлопець. А варто їй з'явитися — враз мiняється просто на очах. Починає крутитися, на мiсцi не всидить. Смiється неприродним дурникуватим смiхом, кричить, усiх перебиває, нiкому слова не дає сказати. I говорити починає так, нiби в нього вареник у ротi — здушеним горловим басом. Мабуть, йому вдається, що вiн дуже дорослий, мужнiй i принадний… Гидко дивитися! I через те, що з ним таке робиться, я її ще бiльше не терплю.
I, звичайно, це вона його накрутила з тим малюванням. Гребенючка! А хто ж! Бо вона ходить у художнiй гурток. Навiть староста гуртка. I вважає себе великим скульптором. Вилiпила з пластилiну двi якихось фiгурки i думає, нiби вже бога за бороду вхопила. А коли була виставка робiт гурткiвцiв, глядачi просто смiялися i, дивлячись на Гребенюччиного козака на конi, глузливо питали: «А хто то на собацi їде? Га?» (Це, до речi, я питав, але так воно й було — викапаний собака, а не кiнь).
Павлуша на уроцi писав їй записочку i, мабуть, щось там таке пiдмалював, бо я сам чув, як вона йому сказала: «А ти знаєш, у тебе виходить. Ти вiдчуваєш форму i добре передаєш рух». Ич, розумниця яка! Нахапалася вiд Анатолiя Дмитровича слiв i хизується. А Павлуша рота роззявив, вуха розвiшав i вiрить. А вона бачить, що вiн лопух i грається ним, як кицька мишею. I тягне його в той гурток, бо, мабуть, хоче, щоб вiн її портрети малював, як Анатолiй Дмитрович.
Учитель малювання Анатолiй Дмитрович був без пам'ятi закоханий у нашу Галину Сидорiвну. I весь час малював її портрети. Всi стiни у нього в хатi були завiшанi портретами Галини Сидорiвни. Завдяки цим портретам усе село знало про нещасливе кохання Анатолiя Дмитровича. От i Гребенючка хоче, щоб Павлуша…
Я збирався йому все це розтлумачити i вже почав: «Ти гадаєш, що в тебе є талант…» — як тут, мов з-пiд землi, вигулькнула раптом Гребенючка.
— Не слухай його, Павлушо! — закричала вона. — Вiн просто заздрить тобi. От у нього дiйсно нiяких здiбностей нема. Йому тiльки рiзнi фулiганськi вибрики в головi. Вiн тiльки й знає… А в тебе здiбностi… А вiн фулiган i на тебе погано впливає…
Тут я їi перебив i сказав:
— От я тобi зараз дам по портрету, як будеш!..
А вона:
— Вiд тебе тiльки цього й можна чекати. Фулiган!
— Мовчи! — сказав я, замахнувшись, щоб дати їй ляща, I тут Павлуша схопив мене за руку:
— Не чiпай!
— Що значить — не чiпай? Вона буде менi таке говорити, а я…
— Говори й ти їй. Вона ж тебе не б'є.
— Спробувала б вона мене вдарити, я б її… я б з неї шашлик iзробив! Хе! Щоб якась мавпа мене вдарила! Хе!
— Вона не мавпа, а людина! — басом сказав Павлуша.
— Ах, так! — скипiв я. — То цiлуйся з нею. Тьху! — Я вирвав свою руку, повернувся i пiшов геть. I ще чув, як вона сказала:
— От i добре! Досить тобi пiд його дудку танцювати!
Що вiн на це вiдповiв, я вже не чув.
Роздiл II
Шукаю напарника. Генiальна теорiя Антончика Мацiсвського. У мене виникає iдея
Спершу я навiть не дуже переживав. «А, нiчого, — думалося менi, — завтра помиримось».
Ми не раз, бувало, сварилися з Павлушею, але через день, найбiльше два хтось iз нас перший заговорював, i сварка вмить забувалася. Як правило, заговорював той, хто був бiльше винен у сварцi. Я вважав, що на цей раз бiльше винен вiн. А що! По-перше, знає ж, що я дальтонiк, i лiзе з своїм малюванням. По-друге, пiдняв на товариша руку. Ще трохи i вдарив би. За що, питається? «Нас на бабу променял», як ото спiвається у популярнiй пiснi про Стеньку Разiна. Та то ж хоч княжна була персидська, а це казна-що.
I я сподiвався, що назавтра Павлуша отямиться i все буде знову ж таки, як у тiй пiснi, — «и за борт её бросает в набежавшую волну». Ну, я не вимагав, щоб вiн обов'язково топив Гребенючку (хай живе!), але щоб викинув її хоча б iз свого серця.
Та минув день, два, три… А вiн усе не заговорював. Вiн одвертався так само, як i я, i не дивився в мiй-бiк. А на четвертий день дiзнаюся, що цей довбеха записався-таки у художнiй гурток.
Це вже була зрада. I я не мiг йому пробачити її. У мене всерединi все клекотiло, як борщ у горщику. Ах ти ж перевертню, зраднику нещасний! Кинув мене, дальтонiка, а сам подався в художники, у живописцi. Знаючи, що я не можу туди, фiзично не можу. Це все одно, що кинути друга на полi бою. Ах ти ж Iуда! Iуда Завгороднiй! Тiльки так я зватиму тебе вiдтепер.
Ти думаєш, я плакатиму? Так? Нi! Не побачиш ти моїх слiз! Не побачиш нiколи. Думаєш, я без тебе не проживу? Зiв'яну, як тая квiточка? Ось-ось-о! Перше ти зiв'янеш, ти плакатимеш, ти приповзеш до мене на пузi i благатимеш, щоб я тебе простив! Я ж тебе знаю — ти занудьгуєш, занудишся через кiлька днiв серед отих олiвцiв i пензликiв. Без наших пригод i мужчинських розваг.
I я вiдчув нагальну потребу щось устругнути. Щось таке… Таке, щоб свiт похитнувся. Щоб у того Iуди вiд заздрощiв у носi засвербiло.
Неодмiнно треба устругнути. I причому негайно. Але що? Запустити щось у небо? Було.
Запускали уже з тим Iудою на паперовому змiї глечик iз сметаною.
Впiймати щось i… Теж було.
Пiймали колись iз Павлушею, тобто з Iудою, в лiсi пугутькало i випустили пiд час лекцiї… От же ж! Як не треба, то тих iдей рiзних завжди повнiсiнька торба, а як треба, то хоч лобом у стiну гати…