Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Детские и приключения » Тореадори з Васюкiвки
Тореадори з Васюкiвки - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Тореадори з Васюкiвки

Электронная книга - «Тореадори з Васюкiвки». Краткое содержание книги:

Важко знайти в нашій літературі щось настільки веселе, талановите й дотепне, як ця неперевершена книга Всеволода Нестайка, якого часто називають Гоголем сучасної української дитячої літератури. Недаремно «Тореадори з Васюківки» перекладено двадцятьма мовами і внесено до Особливо Почесного списку Андерсена як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей. Це — перше видання нової авторської редакції роману, позбавленої деяких неминучих ідеологічних нашарувань минулої доби, деталей, незрозумілих сучасному, а тим паче майбутньому читачеві. У книзі чимало нових надзвичайно веселих епізодів.
1 ... 91 92 93 94 95 96 97 98 99 ... 136
Перейти на страницу:

Павлуша все-таки нiколи б так не сказав.

Я подивився на Антончика, як на тую мошку, i процiдив:

— Як ти таке дрефло, я можу сам.

Антончик замахав руками:

— От, ти зразу! Який гарячий! Уже й слова сказати не можна. Це я просто так. Ми ж завтра зранку оддамо, так що… Це Карафолька, дрефло, панiкує… Де зустрiнемося?

— Бiля клубу, об одинадцятiй…

— Все! Ясно! Я навiть не лягатиму, щоб не проспати… Ну, до вечора! — I вiн побiг до своєї хати, петляючи й озираючись, наче за ним хтось гнався.

Роздiл V

Привид. Увага! Знiмаю!

Дома дiд Варава зустрiв мене словами:

— Тебе Гришка чогось питав, Бардадим. Сказав, як прийдеш, щоб до нього зайшов.

Як то часто буває у хвилини небезпеки, я навiть не злякався. Просто все в менi напружилося, i в головi дзигою закрутилася думка — що робити? Треба негайно забрати з горища апарат i гайнути з дому.

— Та, — байдужим тоном сказав я. — То вiн хоче їхати ввечерi по рибу. 3 пiд лiхтаря. Щось там таке винайшов, хоче випробувати.

— I кращої компанiї, як ти, не знайшов? — скосив на мене око дiд.

— Я знаю, — знизав я плечима. — Просто, мабуть, човник у нього легкий, а помiчника треба… I щоб важив небагато, i в рибальствi тямив…

Ой, тiльки б не забрехатися! Дiд мiй брехню за п'ять кiлометрiв бачить. Треба не дати йому розпитувать, самому щось питати.

— А ви, дiду, не знаєте, у нас на горищi десь було… таке… ну… щоб лiхтарика до корми припасувати? От я полiзу знайду.

I, не чекаючи дiдової вiдповiдi, швидко подряпався на горище. Серце в мене вже телiпалося, як свинячий хвiст. Швидше-швидше-швидше! Що, як Бардадим зараз знову прийде!

Я вихопив апарат з-пiд сiна, сунув пiд сорочку i полiз униз.

— Ой, щось живiт заболiв! — скрививсь я, одвертаючи свого живота з апаратом вiд дiда. I, не даючи йому отямитися, шмигонув повз нього за клуню, а там пригинцем помiж соняхами та кукурудзою на вулицю i — за село, у гай…

До пiзнього вечора, аж поки зовсiм не стемнiло, тинявся у гаю, у степу, по кущах понад рiчкою.

Кепсько менi було, дуже кепсько. Я був як той заєць полохливий, менi навiть здавалось, що в мене вуха ворушаться, коли я, озираючись, прислухався до найменшого звуку, щоб не попастися комусь на очi. I як отi злодiї живуть на свiтi? То ж не життя, а мука пекельна! Весь час ховатися, чекати, що тебе от-от схоплять, весь час думати про свiй злочин, нi хвилини спокiйної не маючи. Бiднi злодiї! Нещаснi люди!

Коли вже зовсiм стемнiло, я крадькома, попiдтинню подався до клубу. Я спецiально призначив збiр Антончиковi бiля клубу, бо на клубi є годинник. Нам треба ж було рiвно на дванадцяту. А я годинника не мав. А красти десь ще й годинника — це вже було занадто.

Бiля клубу — безлюдно. Сьогоднi п'ятниця, i нi кiно, нi танцiв у клубi нема. У нас кiно тричi на тиждень — по вiвторках, четвергах i суботах, а в недiлю танцi. Годинник показував за чверть одинадцяту. Я залiз у кущi навпроти клубу i почав чекати. Об одинадцятiй Антончик не прийшов. «У нього ж теж нема годинника, нiчого страшного, ще є час», — вирiшив я.

У чверть на дванадцяту Антончика не було. «Мабуть, не може вийти з хати, чекає, поки поснуть», — вирiшив я.

О пiв на дванадцяту з темної вулицi почулися кроки Вiн?!

Нас-с оставалось только тр-рое… — напiвголосом проспiвало з темряви. То вертався з чайної п'яненький Бурмило.

I знову тиша.

За чверть дванадцята. Повз клуб заклопотано пробiг чийсь собака.

Антончика не було.

Не прийшов. Злякався. Нi, Антончик — це не напарник.

Павлуша прийшов би обов'язково.

Ех, коли б зi мною оце зараз Павлуша! Зовсiм був би iнший настрiй…

Чекати бiльше не можна. До дiда Салимона звiдси iти хвилин десять не менше.

Я вилажу з кущiв, розминаю закляклi ноги i ще з якоюсь останньою надiєю вдивляюся в темряву. Може, все-таки iде Антончик… Нi, нема.

I я вирушаю.

Iду вулицею i чогось спотикаюся на рiвному мiсцi.

Ех, коли б оце зi мною зараз Павлуша! Зовсiм було б усе по-iншому.

I що йому бракувало? Так же ж нам добре було удвох. Так же ж ми гарно мрiяли удвох про ту славу всесвiтню… I стiльки зусиль на здобуття її витратили марно… I раптом вiн кинув мене i пробивається до слави сам. Ну хiба це не зрада? А що, як вiн справдi стане великим художником? Хiба це по-товариському? Вiн стане великим художником, лауреатом. А я лишусь отаким смiшняком, що тiльки кипить i булькає, а толку нiякого.

От i зараз. Ну куди я iду? I чого? Iду фотографувати привид. На Горбушину могилу. Смiх! Повiрив, що душа i розум людський за законами фiзики перетворюються на привид. I хто це сказав? Теж iще класик вирiскався! Фiлософ-теоретик! Антончик Мацiєвський, дрефло i нiкчема.

Якi там привиди! Нiяких привидiв у нас i близько нема. Подумаєш, в Англiї. За кордоном, у iмперiалiстiв, справдi все це може бути — у них i ку-клукс-клан, i гангстери, i негрiв убивають, i привиди, звичайно… А в нас — наука, космонавти, пiонерська зоря i зарядка по радiо.

Так що — не йти, може?

Ех, якби можна було…

Так завтра ж хлопцi дiзнаються — засмiють. I для чого ж я тодi апарата крав? Однак уже Бардадим кiнцiвки повисмикує.

Пiду. Звiсно, нiяких привидiв там нема, але для очистки совiстi пiду.

Погода зiпсувалася. Знявся вiтер. По небу гiнко йшли темнi клубочастi хмари. I повний мiсяць, що пiвгодини тому осявав усе навколо, тепер ледь прозирав крiзь хмари свiтлою плямою, а то й зникав зовсiм.

Але я подумав, що погана погода — якраз для привидiв гарна погода. В усiх книжках привиди з'являються саме пiд час негоди, коли виє вiтер, сiче дощ, шаленiє шаруга…

Пригнувшись, я пролажу мiж воринами i, по-лелечому переставляючи ноги (щоб менше шарудiти), обережно простую Карафольчиним городом. Ось уже й дiдова картопля.

Тихо. Всi сплять. Тiльки в хатi дiда Салимона хтось заливисто, з викрутасами хропе: то густо й скрипучо, як старий тартак, то високо й тоненько, наче лобзиком випилює. Мабуть, племiнник-москвич. Надто вже складно, iнтелiгентно, по-городському. Зi свинарника йому в тон пiдрохкуе льоха. Я навiть розвеселився вiд цього дуету. I стало менi не страшно анiскiлечки. Чого я, дурний, боявся? Ось зараз дiйду до каплицi, хвилин з п'ять почекаю, клацну кiлька разiв каплицю, щоб у хлопцiв нiяких сумнiвiв не виникло, що я тут був, i пiду додому. Заздалегiдь зняв з об'єктива кришку, поставив палець на кнопку затвора. Чого там чекати п'ять хвилин? Можна й зразу клацнуть i йти додому. Он люди вже десятий сон бачать, а я, як дурень, у негоду (ич, який вiтер!) по кладовищу вештаюся. Придумав! Устругнув! Павлуша i бровою не поведе. Тiльки хмикне зневажливо: «Подумаєш, кладовище! Ах, як оригiнально! Вродi ми з тобою не ходили вже викопувати дiда Салимонового предка-запорожця з могили i в Києвi в Лаврi не були уночi. Посоромився б!»

1 ... 91 92 93 94 95 96 97 98 99 ... 136
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)