Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
Перерахували й по-рівному поділили на кожного. Я мав вісім, а припало мені, як і всім, три. Спішили нас, і пішли ми займати свою ділянку на фронті. Три набої на рушницю, а в піхоті, казали, і по три не мають, от і воюй! Наказано насадити багнети на рушниці — ніби компенсація за набої.
Залягли на ораному полі, на м'яку, вже і заскороджену пахучу землицю. Лежу, розтягнувшись у всю ширину і довжину, приємно, а чую: сон змага. От-от засну: тиша, ніби нікого ніде нема, всі умови до спання — м'яко, тепло й тихо.
Та ось десь далеченько від нас — паку, пак, пак… І за хвилю заграв фронт із другого боку- і праворуч, і ліворуч. Зовсім близько проти нас — густа лава ворога. Куди не глянеш, виблискують постріли. Кулі високо тюкають.
— Тю на те! Таж довгий фронт…
Наші не відповідали большевиками, і вони перестали стріляти. Видно, однобічна розвага їх не бавила.
Я таки чи заснув, чи тільки на хвилю забувся і чув, як знімали нас із фронту, але відразу не встав. Але за хвилю переміг себе й догнав наших.
Перед світанком знову нас зняли із фронту й відвели до балочки — сховали. А вже як почало трохи світати, побачили ми, що весь полк наш у балочці й гармати наші теж тут.
Рухи біля гармат — то заправляють свої останні набої гармаші, щоб дати гасло.
Гукнули гармати, і помалу посунули ми на конях, уже розгорнуті в лаву, з долини на горбок. Спереду густа рушнична й кулеметна стрілянина. Б'ють їхні гармати, але по комусь, хто за нами. А там нікого немає.
Тихенько посуваємося вперед. Уже майже на зломі терену. От-от підемо в атаку, їздці не спускають очей з командира, ждуть команди. Тепер уже можна говорити. І все надолужує довгу мовчанку — гомонить, перегукується, прочищає горлянки. Готується до важливого моменту, коли всі аж надриватимуться, намагаючись перевершити один одного в чудовому, зворушливому кличу: "Слава!"
Налетить, заглушить усе, як грім ударить наше "Слава!",
Старшина зі штабу під'їхав до сотника Соловйова — передає, видно, наказ.
Сотник Соловйов під'їхав до правого флангу нашої сотні, відділив щось трохи більше як десять чоловік і наказав зв'язатися з Київською групою [Юрка] Тютюнника і сповістити, що Запорожці пішли вперед. Кінець цього наказу дослухали, коли вже Запорожці стрясали небо й землю непереможним "Слава!",
Чулися ми покривдженими долею, бачили як летіли коні, виблискували шаблі.
Під'їжджали ми поволі, не спускаючи очей із фронту, [бачили] як наші врізалися у ворожі лави. Бачили, як вони фронт зім'яли. Ми пізнавали окремих вершників.
— І чого Андрія поперло туди? — хтось вигукував.
Видно було, як [Андрій] Лепеха проскочив фронт і, зробивши коло, вже завертав коня в гущу метушливого змішаного фронту. Бачили, як з Кукли зіскочив Степан.
— Що він робить?!
А він узяв рушницю за люфу і почав гатити прикладом, як довбнею. Сокрушав!
А за хвилю горб сховав картину бою. Жаль було, що ми там не були — ремствували.
З горбка спускалися до якогось присілку. Бачимо, як наш дозор став, а за хвилю коротенький разок на нас [пальнули] з кулемета, пристрілюються [червоні]. Пішли в атаку: не було часу роздумувати. Збилися на малому місточку біля млина. На місточку стояв покинутий червоними "Максим", а по вулиці тікало декілька червоних.
Вони не втекли.
Але виглядало на паніку — вони могли знати більше, як ми тоді. Набої забрали, а "Максим", хоч як було шкода, знищили і кинули у воду.
Їдемо далі. Тихо на фронті. Значить, наші упоралися скоренько.
Виїхали до дальшого присілку. Криниця, журавель, корито. Коні тягнуться до води. Поїмо. Жадібно п'ють воду і коні, і люди. Скоренько підтягають хлопці попруги, оглядають коні. Передихнули — треба далі їхати. Аж дядьки щось показують: виходило по-їхньому, що далі їхати не можна. А як кличемо дядька або котрийсь із нас хоче під'їхати до нього ближче, дядько зникає. Безумовно, ворог близько, і то дуже близько.
З воріт вибігла молодиця. Жінка схопила першого, що трапився їй, за стремено і з плачем:
— Дорогенькі, голуб'ята рідненькі. Стійте! Не їдьте! Вертайте!
— Тіточко, кажіть, що там? — питаємо.
— Отам, зразу за селом, багато большевиків.
— Як багато?
— Дуже багато, там склади.
Підійшли нарешті й дядьки. І от про що ми довідалися. Із села забрали большевики всі підводи. І зі складів, що є ось тут, усе вивозять. Декому з дядьків пощастило втекти. А головне, ми довідалися, що на воротях стоїть варта з кулеметом, а військо — всередині.
Старший говорить, що не наше завдання туди лізти, бо вже були такі гарячі, щоб вдарити на склади.