Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
Ліки видавалися тільки на урядові вимоги з відповідними підписами і печатками. Брали полкові й цивільні шпиталі.
На прощання аптекар допитувався, що ми хочемо за службу.
Нічого не сміємо хотіти й брати, — казали ми.
А все ж я б хотів чимсь віддячити, — тримав аптекар на своєму.
Хтось попрохав щось із білизни, хтось сказав про простирало — захотілося ще хоч кілька ночей поспати на білому, а потім, розуміється, проміняти на курку. Я заявився за білими хустками — дуже любив устромляти носа до білої хустини.
А все ж, коли відходили і прощалися, дістали пляшку спирту. І я зауважив тоді: в жида ніколи не дістанеш горілки, поки в нього в хаті. Допитувався:
— Чому?
І відповідь була:
— Ну, знаєте, вип'є чоловік і зовсім інший може стати. От ви все добре робили, а якби випили? Хто то знає. І чому я сам собі маю біду викликати?
За весь Зимовий похід не було такого радісного дня, як той, коли здобули Вознесенське.
Це було 15 квітня [1920 року].
А за три тижні ми вже були знов у сформованій нашій армії.
Ми знали, що йдемо на з'єднання з нею.
Перед самим Тульчином сотник Соловйов заборонив мені сідлати мого Мудея. Ще із Синюхи, коли через обставини довго не знімав сідла, Мудей мав ранку, спочатку з горошину. Я прорізав пітник сідла та їздив далі. Ранка то загоювалась, то відкривалася знову. Перед тим була з копійку й уже затяглася ніжною рожевою шкірою. Та Мудей, дурний, почухав і зубами здер шкіру — тепер був поганий струп.
Мав я ще одного коня, та його заїздив юнак-піхотинець, що зголосився до нашої сотні. Я позичив йому коня, а він напоїв гарячого.
Намагався просити сотника. Та він заборонив сідлати Мудея… І сказав:
— Он стоїть Азор, сідлайте його.
Азор — це була любов і гордість [Захара] Ярмака. І дивно мені було, чому Ярмак лишив Азора, коли з усього видно, що Тульчин буде "гарячим". А на "гаряче" всі брали ліпші коні, хто мав два.
— Пане сотнику, та мене Ярмак уб'є, як, борони Боже, що станеться з конем, — кажу сотнику Соловйову.
А він мені:
— Я наказую.
Після цього "наказую" вже балачок не могло бути. Так мені це не подобалося, хоч і сидіти в обозі зовсім не хотілося.
Посідлав я Азора. На моє щастя, чи нещастя, Ярмака послали кудись поза сотню. Поки що я "щасливо" приєднався до сотні.
А кінь непоганий. Перший раз я сидів на ньому. Але куди йому до Мудея!
Хлопці крутили головами, а я розводив руками. Це було нове в сотні: до сотника Соловйова всі старшини респектували власність козака й таких наказів не давали.
Поручника [Василя] Шенгура, Гриця Українця, Михайла Р., [Андрія] Звоника, Шапара, Терешка і мене (декого я забув), неповний десяток, послали як передню стежу в містечко Тульчин.
Ранок. їдемо. Розглядаємося. Гриць і я на сотню кроків попереду. Чекаємо з-за кожної хати, з кожного кута "привітання". Нам же належить і перший "гостинець".
Перед нами майдан. Стали. Під'їхала стежа. З вулиці, що входить до майдану із протилежного боку, перебігають червоні та зникають за хатами.
— Вперед! Слава! — спереду поручник Шенгур, а за ним ми ріденькою лавою кар'єром вилетіли на середину майдану.
Густим рушничним вогнем зустріли нас червоні. Впали Звоник і його кінь, а ми одприснули за хати: праворуч ті, кому ближче туди, відкіль приїхали, а ми троє — ліворуч, туди, де зникали большевики. Нам ближче до тих хат, але лишатися за іншими ніяк не можна було. Сховані за хату, дивимося, як кроплять червоні майдан уже і з кулемета. Звоник і його кінь лежать нерухомо.
Поза хатами дісталися навпроти вулиці, що нею в'їхали на майдан. Понасували шапки, попригиналися до коней і… щасливо перебігли до своїх.
А вже підходила піхота. Зав'язався бій. Наші піхотинці вибили червоних із майдану й погнали.
Ми йшли за піхотою, Звоник ще говорив. Мав чотири кулі в собі. За всіх нас дістав. Багато куль отримав і його кінь. Правду кажуть: на фронті не сміє ніхто чимсь від других відрізнятися. А Звоник був великий і на малому коні, та ще й рідкої масті: білий з рудими великими плямами.
І хоч казали ми Звоникові "до побачення" і "не журись", та до вечора він не дожив.
Надійшла наша сотня. Всі разом забезпечуємо правий фланг піхоти.
Нараз між нами й піхотою (в неї на флангу й трохи в запіллі) вскочив більший відділ нашої піхоти. Тепер нас більше, й червоноармійців зімняли враз. Шапару куля розбила чашку на коліні, під Балакшієм упав кінь.
Ще триває метушня. Зганяють полонених до гурту. Бій ще не кінчився — дехто з червоних відстрілюється. Раптом бачу: за мого коня ховається большевик і лементує: