Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

— Ну, ну, то, може, вже занадто. Щось мені не хочеться вірити, щоб наші священики так низько скотилися. — Боронить Олена не клер нежонатих, а світлу пам'ять покійного чоловіка.

— І звідки в тебе та звичка все бачити у кращому світлі, ніж воно є насправді? Ніколи не маєш відваги глянути правді у вічі. Вона мені буде тут боронити целєбсів? Гелюню, не такі ще речі діються… Целєбси, — стишила голос, — тримають при собі господинь разом з своїми байстрюками.

— Лишім цю розмову, Меланцю… Ти маєш рацію. Я тепер ніде не буваю, нічого тепер уже не знаю… То й не можу судити… Прикрі це історії. А поза тим, що в тебе чувати?

Олена запитала от так собі, але по міні Меланії пізнала, що в неї справді якась новина. Меланія зітхнула, звівши очі до стелі:

— Є в нас новина, Гельцю… Не хотіла я передчасно розголошувати її, але коли ти вже спитала… Маємо квартиранта, Гелюню, яке щастя… на селі трапився квартирант. Я навіть добре не знаю, хто він по фаху… якийсь інспектор від кооперативів, чи ревізор… чи ще щось вище. Але сподобав собі наш дім і воліє, каже, жити на селі, як у Нашому, хоч, правда, він вічно в роз'їздах… Але, кажу тобі, Гелюню, манери… гречність, в кожному цалю комільфо[93]… одним словом, не сьогоднішнього хову… І до дівчат такий гречний… особливо з Аврельцею має щось вічно до балакання… Боже, якби нам такого зятя, то не знаю… як дякувала б богові… А Аврельця така весела стала… руху дівчина набрала… Я її розумію, котрій дівчині не є приємно подобатися? І тому, розумієш, я хочу, щоб преосвященний забрав з нашої парафії Голубінку, бо як би так, не дай боже, пан Тихий — правда, яке миле прізвище? — зміркував, що твориться під нашою стріхою, то я певна, певна, кажу тобі, що виповів би нам квартиру.