Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
— Боже, яка я незграба! — вигукнула Марія і нахилилася зібрати речі.
— Дозвольте вам допомогти, фрау! Вдвох ми впораємось з цим скоріше.
М’які криси сірого капелюха ховають Фредові очі, Марія бачить лише його уста.
— Що за паніка? — стиха зривається з них.
— У мене зустріч з Гельмутом, — так само тихо відповідає Марія. — Я маю прийти абсолютно чистою, а цей лист…
— Зрозуміло…
Чоловік і молода жінка випростуються.
— Перевірте, фрау, чи все ми зібрали.
Марія робить вигляд, ніби перевіряє вміст сумочки. Поляскуючи по долоні згорнутим удвоє конвертом, чоловік у сірому капелюсі співчутливо спостерігає за нею, потім недбало кидає листа собі в кишеню і пальцями звільненої руки торкається капелюха.
— Приємно було допомогти вам, — каже він, чемно вклоняючись.
— О, з вашого боку це так люб’язно!
Звичайна вулична сценка. Навряд вона привернула чиюсь увагу. Зараз вони розійдуться, ці двоє незнайомих, що випадково зустрілись на тротуарі. Та молода жінка поводить себе дивно. Рвучко крутнувшись, вона щільно притиснулась до плеча чоловіка в сірому капелюсі, просунула руку йому під лікоть:
— Затули мене! — кидає вона поспіхом, тягнучи його до найближчої вітрини. Марія стає до неї майже впритул, спиною до проїжджої частини вулиці. Стань так, щоб мене не було видно з машини, що наближається, Григорій озирається. В око відразу впадає звичайний армійський «віліс». Він не мчить, навіть не їде, а ледве посувається. Його пасажири, майор і два капітани, про щось сперечаються. Звідки вони тут взялися? Члени комісії по репатріації, представники радянської військової адміністрації, просто офіцери, які знайомляться з Берліном? Григорій кладе руку на Маріїне плече, близько нахиляє до неї голову і запитує:
— «Віліс»?
— Так, — майже нечутно відповідає вона.
На Григорію широке модне пальто з високо викладеними плечима. З-за його спини погано видно жіночу постать. Щось шепочучи на вухо своїй супутниці, чоловік у сірому капелюсі сміється, потім голосно вигукує:
— Ти надто часто зупиняєшся біля вітрин, люба! На превеликий жаль, я забув свій гаманець удома… — Він знає, його вигук не долине до тих, у «Вілісі», просто вимовлені слова допомагають йому триматися невимушено-вільно та й відвертають увагу Марії від того, що відбувається в неї за спиною. Григорій знов напівобертається. Краєчком ока він завважує, що машина все ще повільно проїздить повз вітрину, біля якої вони з Марією стоять. Майор щось наказує капітанові за кермом, і той збільшує швидкість. Капітан на задньому сидінні повернувся назад усім тулубом, в його очах збентеження і розгубленість, він ніби хоче зачепитися поглядом за дві непорушних постаті, що стоять так щільно одна до одної.
— Машина проїхала, — каже Григорій, — Може, поясниш, що сталося?
Марія повертається до нього обличчям. Воно зблідло, всі його риси наче закам’яніли.
— Потім, — відповідає вона стомлено, — Я й так спізнююсь. Скоро одинадцята. Пробач!
— Але ж…
— Я не хотіла, щоб мене впізнала одна людина. Тільки й усього, можеш не турбуватися.
Марія відходить так швидко, що Григорій не встигає заперечити. Він з хвилину стоїть, дивлячись їй услід. Незрозуміло, зовсім незрозуміло… Чому вона так злякалася саме радянського офіцера?
А Марія й уяви не має про те, який неспокій вона посіяла в Фредовому серці. Сидить оце зараз навпроти Зеллера, розповідає йому про свої спостереження, часом наводить просто уривки з незрозумілої для неї розмови своїх постійних відвідувачів, що чомусь здалася їй підозрілою. Зеллер уважно слухає, іноді перепитує, знов і знов у думках щось зважує і співставляє. Його пильна увага до кожного її слова впливає на Марію заспокійливо. А це вносить ясність і в її власні думки: у пам’яті спливає багато такого, що вона, можливо, і випустила б, та тепер окремі факти самі систематизуються, побіжно кинуте кимось слово стає ключем до почутого ще вчора або й позавчора, як це буває з лакмусовим папірцем, коли на нього потрапляє краплинна реактиву.
— Так, дуже добре, — каже Гельмут. — Є багато такого, над чим слід подумати…
Зеллер замислюється, обличчя його похмурнішає. Дві глибоких зморшки, що перетинають чоло, стають ще глибшими. Марія відчуває ніяковість, ніби вона в чомусь завинила, не виправдавши покладених на неї сподівань.